Не встиг я закінчити розмову з кореспондентом газети "Нью-Йорк таймс", як прибули ще три вертольоти з журналістами.
Близько четвертої Райх змушений був вийти зі свого намету і показати журналістам механізм зонда. Робив він це із ледь прихованим роздратуванням. А о шостій обоє ми вже надірвали голос, даючи пояснення, і були страшенно втомлені. Ми знову полетіли в готель у Кадірлі, щоб спокійно повечеряти. Адміністраторові сказали до телефону нас не кликати. Але о дев'ятій до нас прорвався Фуад. Він розмахував свіжим номером газети "Нью-Йорк таймс". На першій сторінці було вміщено статтю під заголовком "Найбільше відкриття в світі". Зі статті випливало, ніби я вважаю, що ми відкрили місто велетнів і навіть припускаю, що ті велетні були чарівники і могли піднімати свої будівельні блоки вагою тисячу тонн за допомогою якихось дивних знань, що не дійшли до нас. Один мій відомий колега висловлював думку про те, що єгипетські піраміди і піраміди давнього Перу не могли бути споруджені жодним із відомих способів будівництва і що наше нове відкриття буде безперечним доказом цього. На зворотній сторінці газети було вміщено науково-популярну статтю якогось автора під назвою "Велетні Атлантиди".
Я запевнив Фуада, що нічого про велетнів не казав, принаймні у тому контексті, який навела газета. Райх пообіцяв подзвонити в "Нью-Йорк таймс" і виправити повідомлення. Відтак я непомітно прохопився до Райхової кімнати на останню чарку коньяку, звелівши коридорному всім казати, що мене нема вдома, навіть якщо б це був сам турецький султан.
Я сказав, либонь, достатньо, щоб читачеві було ясно, чому ми не могли протягом наступного тижня повернутися на місце розкопок. Турецький уряд виділив солдатів для охорони нашого обладнання; але в обов'язки солдатів не входило тримати відвідувачів на відстані, і вертольоти кружляли над Каратепе, неначе оси навколо меду. Готелі в Кадірлі були напхом напхані вперше від часу їх спорудження. Щоб не попадати на очі шукачам сенсацій та цікавим дармобитам, ми з Райхом намагалися не виходити зі своїх номерів. Турецький уряд доставив нам повітряну платформу через півдоби, але користуватись нею поки-що було неможливо. На другий день фонд Карнегі оголосив, що виділяє нам два мільйони доларів для будівництва тунелю; Світовий фінансовий комітет оголосив про виділення ще двох мільйонів. Нарешті турецький уряд погодився звести сорока-футову дротяну огорожу довкола Чорної гори; Американський та Радянський фонди також узяли участь у її зведенні, і менше ніж за тиждень огорожа була готова. Нарешті ми могли повернутися до роботи.
Однак тепер усе стало інакше. Відійшли в минуле спокійні пообідні відпочинки й нічні розмови в наметах. Солдати стояли на варті по всій горі. Видатні археологи різних країн закидали нас питаннями й пропозиціями. У повітрі гули вертольоти, яких утримували від приземлення остороги, що повсякчас передавалися по радіо із поспіхом спорудженої вежі керування – знову ж таки за участю Американського та Радянського фондів.
А проте наше становище було ніби не таке вже й погане. Група інженерів та техніків прикріпила зонд до повітряно платформи, що дало нам можливість миттєво одержувати дані над найважчими ділянками рельєфу. Турецький уряд постачив нас ще двома спеціально укріпленими кротами. Гроші та обладнання видавалися на першу нашу вимогу – ситуація, про яку мріє кожен археолог.
Протягом двох днів ми зробили чимало разючих відкриттів. Насамперед, дані зонда вказували на те, що ми справді відкрили поховане місто. Мури й споруди простягалися більше ніж на милю в обох напрямках. Чорна гора була приблизно над центром цього міста. А місто справді таки належало колись велетням. Блок Абхота не був ані спорудою, ані релігійним монументом; це був суцільний будівельний блок, витесаний з найтвердішого різновиду базальту; один з укріплених кротів відрізав шматок блока і видобув його на поверхню.
І тут нас почала переслідувати лиха доля. Через дві доби ми втратили одного із зміцнених кротів так само. як і першого разу. Він перестав реагувати на сигнали на глибині двох миль. Через тиждень ми втратили другого крота – обладнання вартістю півмільйона фунтів опинилося під товстим шаром землі. Далі сталося ще гірше. Оператор через неуважність утратив контроль над повітряною платформою і зонд розтрощив будинок, у якому перебували турецькі солдати. Вісімнадцятеро з них було вбито. Зонд залишився неушкоджений, але газетярі, які ще не вгамувались після перших сенсаційних повідомлень, не забарилися провести паралель з нещастями, що випали на долю експедиції Картера в 1922 році, з сенсаційними розповідями про "прокляття Тутанхамона". Один із моїх колег, на розважливість якого я цілком покладався, виступив з доповіддю про мої погляди на історію хетів. З його доповіді випливало, ніби хети Каратепе зуміли вижити завдяки тому, що за ними утвердилася слава чародіїв. Доповідь викликала нову хвилю сенсаційних повідомлень.