Саме під цю пору на порядку денному спливло ім'я Говарда Лавкрафта. Як і більшість моїх колег, я ніколи не чув про Лавкрафта, письменника-фантаста, що помер 1937 року. Після його смерті довго ще існував "культ Лавкрафта", великою мірою завдяки зусиллям приятеля Лавкрафта – письменника Августа Дерлета. Так ось цей Дерлет і написав Райхові листа, в якому зазначив, що ім'я Абхота Нечистого зустрічається в творах Лавкрафта і що Лавкрафт змалював його як одного із "Старих".
Коли Райх показав мені листа, я подумав, що це просто жарт. Однак розкривши літературний довідник, ми виявили, що Дерлет – це широко відомий американський письменник, якому вже за вісімдесят. Про Лавкрафта в словнику не говорилося нічого, але подзвонивши в Британський музей, ми дізналися, що такий письменник справді жив і справді написав твори, про які згадував Дерлет у своєму листі.
Одне речення в листі Дерлета дуже здивувало мене. Признаючись, що він не може пояснити, звідти Лавкрафт міг знати про Абхота Темного (адже це ім'я не трапляється в жодному з хетських документів, відомих до 1937 року), Дерлет далі писав таке: "Лавкрафт завжди надавав величезного значення снам і часто казав мені, що персонажі багатьох його творів йому приснилися".
– Ось тобі ще один доказ для твого колективного підсвідомого,– сказав я Райхові.
Райх відповів, що це, мабуть, простий збіг. Аббаддон – це ангел–руйнівник давньоєврейської легенди; "хот" – єгипетське закінчення. Бог Абаот згадується в деяких вавілонських текстах, які міг бачити Лавкрафт. Що ж до "Старих", то ця назва могла спасти на думку будь-якому фантастові.
– Колективне несвідоме тут ні до чого,–сказав Райх, і я з ним погодився.
Однак через кілька днів ми змінили нашу думку. Книги, що їх надіслав Дерлет, нарешті прибули.
Я розкрив одну з них і відразу ж натрапив на оповідання під назвою "Неритмічна тінь", у якому автор описував величезні кам'яні блоки, поховані під пісками австралійської пустелі. Ту ж мить Райх, який сидів у сусідньому кріслі, скрикнув від здивування і прочитав уголос таке речення: "Мешканець у темряві відомий також під іменем Ніогта". Лише напередодні ввечері ми здогадно переклали напис на блоці Абхота: "А коней приведуть два рази по два до Ніогти".
Далі я прочитав Райхові опис підземних міст з "Неритмічної тіні" – "могутні базальтові міста з баштами без вікон", що їх збудувала "давня раса напівполіпів".
Сумнів стосовно того, що Лавкрафт якимось дивним чином передбачив наші відкриття, більше не могло бути. Ми не витрачали часу на здогади, як це могло статися: чи Лавкрафт якось зазирнув у майбутнє (так як описав Джон Данн у своєму творі "Експеримент із часом") і побачив наслідки наших досліджень, чи його розум уві сні якимось чином прозирнув таємниці, поховані під землею в Малій Азії. В даному разі це не мало значення. Насамперед нас цікавило таке питання: що у творах Лавкрафта було чистим літературним домислом, а що – так званим другим баченням?
Можна було лише дивуватися, що ми, археологи, нехтуючи свої професійні обов'язки, почали вивчати твори письменника, який здебільшого публікував їх у журналі "Дивні історії".
Свою роботу з книжками Лавкрафта ми тримали в таємниці, удаючи, що цілими днями вивчаємо клиноподібні написи. Замкнувшись у Райховій кімнаті (більшій, ніж моя) ми кілька днів ретельно студіювали всі твори Лавкрафта.
Коли нам приносили їсти, ми ховали книжки під подушки і схилялися "над фотознімками написів. Ми знали, що могло б статися, якби котрийсь із газетярів дізнався, як ми проводили цілі дні.
Ми зв'язалися по відеотелефону з Дарлетом, який виявився дружнім і люб'язним чоловіком похилого віку з довгим сивим волоссям, і попросили його нікому не казати про своє відкриття. Він радо погодився, але зауважив, що багато хто ще читає Лавкрафта і теж може узріти зв'язок між його творами і повідомленнями про результати нашої роботи на Чорній горі.