Фуллер мав здатність захоплювати своїми ідеями химерних багатих жінок, які вкладали свої гроші в рух проти розкопок на Чорній горі. Вони купували вертольоти, і ті літали над горою з підвішеними світловими написами, які засуджували проведення розкопок.
Уночі вертольоти прилітали й скидали сміття, і нам уранці часто доводилось вирачати кілька годин, щоб прибрати гнилі фрукти й овочі, старі бляшанки. Прихильники Фуллера здійснювали марші протесту до колючого дроту двічі на день, часом колонами по тисячі чоловік у кожній. Це тривало протягом трьох тижнів, поки ООН після бурхливих дебатів прийняла рішення вжити заходів і послати до місця розкопок війська. Тим часом Фуллер заручився підтримкою п'яти американських сенаторів, а ті внесли законопроект про заборону розкопок на Каратепе. Вони, звичайно, пояснювали свої дії не забобонним страхом, а, мовляв, повагою до давно померлої цивілізації. Чи маємо ми право, казали вони, тривожити сон століть? Сенат із честю вийшов з цієї ситуації – законопроект було відхилено величезною більшістю голосів.
І саме тоді, коли Анти-Кадатське товариство, здавалося, почало втрачати вплив через свої галасливі заходи, газети опублікували нові дані про Станіслава Перзинського та Мірзу Діна. Це дало новий поштовх усій справі.
Ось головні факти щодо названих осіб. Перзинський був поляк, а Мірза Дін – перс: обидва померли божевільними на самому початку двадцятого сторіччя. Про життя Перзинського відомості були багатші й повніші. Певну популярність він здобув завдяки біографії свого діда, російського поета Надсона7. Крім того, він редагував видання фантастичних оповідань Яна Потоцького. У 1898 році опублікував химерну книжку, яка попереджала людство, що йому загрожують страховища, які збудували під землею величезні міста. Через рік автор книжки опинився в божевільні. Серед його паперів знайшли дивні ескізи, які можна було витлумачити як ілюстрації до оповідань Лавкрафта про Кадат – потворна архітектура з похилими площинами і величезними кутастими баштами. Всі ці матеріали опублікувало Анти-Кадатське товариство.
Про особистість Мірзи Діна відомостей було менше. Він також описував пророчі видіння, але дуже рідко домагався публікації своїх творів. Він теж пробув останні п'ять років свого життя в божевільні, звідки писав листи членам перського уряду, в яких попереджав про поріддя страховищ, які збираються захопити землю. Мірза Дін помістив своїх страховищ десь у джунглях Центральної Африки, у нього вони мали вигляд велетенських слимаків. Свої величезні міста вони будували з власних слизових виділень, які, висихаючи, твердли на камінь.
Більшість листів Мірзи Діна пропало, а ті, що збереглися, за стилем були дуже схожі на листи Перзинського; слимаки Мірзи Діна багато в чому нагадували конуси Лавкрафта. Загалом, складалося враження, що всі троє описували ті самі видіння, пов'язані зі "Старими" та їхнім містом.
Після того, як у справу втрутився уряд і проклали перший тунель, діяльність Анти-Кадатського товариства почала поступово згасати; але ще протягом вісімнадцяти місяців вони створювали відчутні перешкоди для нашої роботи. Делглайша Фуллера вбила одна з його послідовниць за досить дивних обставин8.
Перший тунель було закінчено рівно через рік після відкриття Абхотового блока. Його будівництво розпочав італійський уряд, застосовуючи для цього такого самого крота, як і під час будування тунелю між Сціллою та Мессіною (в Сицилії), а пізніше між Отранто й Лінгветтою в Албанії. Самі копальні роботи тривали всього кілька днів, але багато зусиль довелося докласти, щоб запобігти завалам у нижній частині тунелю.
Блок, як ми й гадали, був величезний – шістдесят футів заввишки, тридцять футів завширшки, дев'яносто футів завдовжки, витесаний із суцільної базальтової породи. Сумнівів стосовно того, що ми мали справу з расою велетнів або чародіїв, більше не могло бути. Досліджуючи базальтові статуетки, я сумнівався, що вони належали расі велетнів: статуетки були надто малі. (Лише через десять років Мерсер зробив у Танзанії своє сенсаційне відкриття і довів, що ті великі міста населяли і велетні, і звичайні люди, і що велетні майже напевне були рабами людей.)
Ми все ще не могли встановити дату виготовлення блоків. Лавкрафт писав, що "Старі" жили сто п'ятдесят мільйонів років тому, і широкий загал читачів вірив йому. Це, звичайно, було перебільшення. Нейтронний датувальний прилад Райха показував, що вік підземного міста становив менш як два мільйони років, і навіть це могло бути перебільшенням. У даному разі визначити вік блоків було дуже складно. Археологи звичайно роблять це, аналізуючи над знайденим об'єктом різні шари землі, які виконують роль своєрідного календаря. Але в усіх трьох випадках, що стосувалися міст велетнів, одні дані суперечили іншим. Єдине, що можна було сказати напевно,– це те, що кожне з них було зруйноване потопом, а відтак поховане під шаром мулу завтовшки кілька тисяч футів. При слові "потоп" геологові відразу спадає на думку плейстоцен – доба, що існувала мільйони років тому. Але в родовищах поблизу Квінсленда було знайдено сліди гризунів; ті, як відомо, виникли лише в добу пліоцену, що на п'ять мільйонів років ближче до нашого часу.