Гренуй стояв і посміхався. Більше того — людям, які його бачили, здавалося, ніби він посміхається найневиннішою, найлюб’язнішою, найчарівнішою й водночас — найспокусливішою посмішкою світу. Але насправді це була не посмішка, а бридкий, цинічний оскал, що скривив його вид, віддзеркалюючи ввесь тріумф і всю зневагу. Він, Жан-Батіст Гренуй, народжений без запаху у найсмердючішому місці світу, вийшовши із покидьків, калу та гнилі, вирісши без любові, живучи без людського тепла, тільки завдяки впертості та непереборному почуттю огиди, малий, горбатий, кульгавий, бридкий, відсторонений, страховисько, як всередині, так і зверху, — він спромігся зробити себе улюбленцем світу. Та що там улюбленцем! Коханим! Шанованим! Обожненим! Він звершив подвиг Прометея. Божу іскру, Яка ні за що ні про що дарується кожному від народження, якої його одного було позбавлено, він, завдяки власній безмежній хитрості, здобув собі сам. Більше того! Він навіть сам у собі її викресав. Він перевершив Прометея. Він створив собі ауру, божественнішої за яку не мав ніхто. І він був нікому не зобов’язаний — ні батькові, ні матері, а найменше — милостивому Богові, тільки собі самому. Він насправді був сам собі Богом, і Богом кращим за того, що смердить ладаном і мешкає в церквах. Перед ним навколішки стояв живісінький єпископ, поскиглюючи від задоволення. Багатії і вельможі, гонорові пани та панночки позавмирали від захвату, з яким люди всі разом, серед них батьки, матері, сестри його жертв, справляли оргії на його честь і в його ім’я. Варто йому лише кивнути, як усі зречуться свого Бога і молитимуться Великому Гренуєві.
Так, він — Великий Гренуй. Зараз це стало очевидним. Він був справді таким, як колись у своїх самозакоханих фантазіях. У цю мить Гренуй переживав найбільший тріумф свого життя. І він видався йому жахливим.
Видався жахливим, бо Гренуй не мав з того жодного задоволення. В ту мить, коли він вийшов із екіпажу на осяяну сонцем площу, із запахом парфумів, що збуджують людську любов, із запахом, над яким він працював протягом двох років, запахом, стати володарем якого він прагнув усе своє життя; в ту мить, коли Гренуй бачив і відчував, як непереборно цей парфум діє і як, поширюючись із блискавичною швидкістю, полоняє всіх, — у ту мить у ньому знову повстала вся огида до людей, отруюючи його тріумф так, що він не відчував не те що радості, а навіть найменшого задоволення. Те, чого завжди так бажав, а саме, щоб інші люди його любили, було йому в момент його успіху нестерпним, бо він сам їх не любив, він їх ненавидів. І раптом Гренуй зрозумів, що ніколи не знаходив задоволення в любові, а завжди тільки в зненависті, тільки ненавидячи і викликаючи зненависть.
Але зненависть, яку Гренуй зараз відчував до людей, не відгукувалася в них луною. Що більше він їх ненавидів, то більше вони його обожнювали, бо сприймали в ньому не щось інше, а його ауру, його запахову маску, вкрадений аромат, а він був, справді, гідний обожнення.
Зараз він залюбки винищив би всіх на земній поверхні, тупих, смердючих, еротизованих людей, точнісінько так, як винищив колись чужі запахи в країні своєї синяво-чорної душі. І йому хотілося, щоб вони помітили, як сильно він ненавидить їх, і щоб вони також відповіли зненавистю на оце його єдине справжнє почуття… Й щоб убили його, як збиралися щойно зробити. Він уперше в житті хотів сам себе викрити. Хотів бути, як інші люди, й вивернути назовні свій внутрішній світ: продемонструвати свою зненависть, як вони демонструють йому свою любов і дурне схиляння. Один раз, один-єдиний раз хотів бути поміченим і отримати від інших відгук на своє єдине справжнє почуття — зненависть.
Та нічого з того не вийшло. З того не могло нічого вийти. А сьогодні і поготів. Бо ж він був замаскований найкращими в світі парфумами, а під цією маскою не мав обличчя, лише абсолютний брак запаху. Та раптом йому стало недобре, бо він відчув, як знову підіймаються випари.
Точнісінько, як тоді в печері, уві сні, в серці, нараз у його уяві піднялися випари його власного запаху, якого він не міг відчути, бо цей запах мав іншу природу і, як тоді, він перелякався, відчуваючи, що задихається. Та тепер це була не уява й не сон, а оголена дійсність. І, на відміну від минулого разу, він не лежав у печері самотній, а стояв на майдані перед десятьма тисячами людей. І тут не допоміг би крик, який того разу його збудив і звільнив, тепер не допомогла б утеча назад, у добрий, затишний, рятівний світ. Тому що оце, тут і зараз, був світ, і оце, тут і зараз, була його здійснена мрія. І він сам цього так хотів.