У шість років він досконало вивчив нюхом своє оточення. В домі мадам Гайяр не було жодного предмета, а на вулиці де Шаронн жодного місця, жодної людини, жодного камінця, дерева, куща чи штахетника, жодної невеличкої плямки, запаху яких він не знав би, не впізнавав би чи не пам’ятав би. Десять, сто тисяч своєрідних окремих запахів назбирав і зберігав він і міг згадати їх не тільки тоді, коли відчував знову, — згадуючи ту чи іншу річ, він по-справжньому відчував її запах. Навіть більше того, він умів комбінувати їх у своїй уяві і в такий спосіб створювати запахи, яких насправді зовсім не існувало. Це було так, наче він мав величезний словник запахів власного винаходу, який давав йому змогу утворювати будь-яку кількість запашних речень — і це у віці, коли решта дітей, користуючись утовкмаченими їм словами, ледве могли пробелькотіти звичайнісінькі і геть недостатні для опису світу речення. Його хист можна було б порівняти хіба що із хистом музиканта-вундеркінда, який, виокремивши з мелодій та гармоній абетку звуків, компонує власні, цілком нові мелодії та гармонії — звичайно, з тією відмінністю, що абетка запахів була незрівнянно більша й різнобарвніша, ніж звукова, до того ж творча діяльність вундеркінда Гренуя тривала лише у ньому самому і нікому, крім нього, не дано було її відчути.
Він дедалі частіше уникав зовнішнього світу. Любив блукати в самоті Сент-Антуаном, а також у садах, виноградниках, на луках. Часом навіть не повертався ввечері додому, зникаючи на кілька днів. Заслужене покарання палицею переносив без будь-яких виявів болю. Домашній арешт, голод, штрафні роботи не могли змінити його поведінки. Півторарічне нерегулярне відвідання парафіяльної школи Нотр-Дам де Бон Секур не дало помітних наслідків. Він трохи вивчив літери, навчився писати своє прізвище, більше нічого. Вчитель ставився до нього, як до недоумкуватого.
Однак мадам Гайяр помітила, що він мав певні здібності й особливі риси, що були дуже незвичайні, щоб не сказати надприродні. Так, притаманний дітям страх перед темрявою й ніччю був йому, здавалося б, зовсім незнайомий. Його можна було будь-коли послати по щось до погреба, куди інші діти не наважувалися піти навіть із лампою, або ж пізно вночі до дровітні. І завжди він обходився без світла, негайно приносив те, що вимагали, жодного разу не схибивши, не спіткнувшись і нічого не перекинувши. Ще дивовижніше було те, що хлопець міг, як здавалося мадам Гайяр, бачити крізь папір, тканину, дерево, навіть крізь глуху стіну й зачинені двері. Він знав, скільки і які вихованці були в спальні, хоч і не заглядав туди. Ще не розламавши цвітну капусту, він знав, що в ній сидить гусінь. А одного разу, коли мадам Гайяр так сховала гроші, що й сама не могла їх знайти (вона міняла час від часу схованки), він, не вагаючись жодної секунди, показав їй місце за димарем, і, — о диво! — гроші виявилися там! Він міг навіть зазирнути в майбутнє, наприклад, сповістити задовго наперед про візит якоїсь особи; вмів передбачати грозу ще до того, як на небі з’являлися хмаринки. Те, що Гренуй бачив усе це не очима, а відчував нюхом і відчував дедалі гостріше й точніше — гусінь у капусті, гроші за димарем, людей крізь стіну, — не прийшло б у голову мадам Гайяр навіть уві сні, навіть тоді, якби той удар кочергою не завдав їй такої шкоди. Вона була переконана, що хлопець — більшою чи меншою мірою недоумкуватий — має друге обличчя. А оскільки вона знала, що дволикі приносять горе та смерть, їй стало страшно. Ще страшнішим, просто-таки нестерпним було усвідомлення, що живеш під одним дахом із тим, хто має хист крізь стіни та балки бачити старанно сховані гроші, і коли вона виявила цю огидну Гренуєву здатність, то надумала його позбутись. І сталося так, що саме в той час — Гренуєві вже виповнилося вісім років — монастир Сен-Мері, не пояснюючи причини, не вніс щорічної оплати за його виховання. Мадам не нагадувала. Задля годиться вона почекала ще тиждень і, коли належна сума не надійшла, взяла хлопця за руку та й пішла з ним до міста.