Приблизно рік тому доля привела його на лаву присяжних; мова йшла про дуже серйозну і надто затягнену сесію суду присяжних: вона тривала вже тиждень; всі сподівались на скорше її завершення; уже допитували останніх свідків... але про Кенсоннаса забули: його не врахували. Посеред слухання він підвівся і попросив суддю про право поставити звинувачуваному запитання. Суддя погодився, звинувачуваний відповів на запитання Кенсоннаса.
— Що ж, цілком очевидно, що звинувачуваний не винен! — зробив висновок той.
Можна тільки уявити, який тоді здійнявся галас! Присяжним заборонено висловлюватись під час судового засідання, інакше є загроза того, що його буде визнано недійсним! Все треба було починати спочатку, а оскільки невиправний присяжний мимоволі або, швидше за все, через свою наївність, весь час повторював свою помилку, жодну справу не могли довести до кінця!
Що ж можна було вдіяти з бідолашним Кенсоннасом? Очевидно, що говорив він проти волі, і керували ним емоції, викликані процесом; думки не слухались його. Так, це була його слабкість, але оскільки так більше тривати не могло, його остаточно викреслили зі списку присяжних.
З Національною Гвардією все було зовсім не так.
Коли Кенсоннаса вперше поставили на варту біля входу в будівлю мерії, він з повною серйозністю поставився до виконання своїх обов’язків; прибравши зухвалу позу перед своєю вартівнею, він ні на хвилину не випускав із рук рушниці; тримаючи палець на гачку, він будь-коли готовий був відкрити вогонь, так, ніби ворог от-от вийде з-за рогу сусідньої вулиці. Звісно ж, такий завзятий вартовий не міг залишитись без уваги перехожих: він збирав перед собою цілі натовпи; щоправда, серед перехожих були й такі, що просто проходили повз, тихенько посміхаючись. Це не сподобалось суворому вартовому: він зупинив одного, потім двох, потім трьох; за дві години свого чергування на варті вся поліцейська дільниця була заповнена. Можна було подумати, що у місті відбуваються якісь протести.
Але що йому могли закинути? Його дії були абсолютно законними; Кенсоннас стверджував, що його ображали під час виконання обов’язків, під час відданого служіння прапору! Така ж історія повторилася й вдруге, а оскільки ні з запалом Кенсоннаса, ні з його надмірною гордовитістю, що, зрештою, заслуговує на повагу, нічого не можна було вдіяти, його вирішили звільнити.
Відтоді Кенсоннаса всі вважали за дурника, але так він уникнув важких обов’язків у суді й на варті.
Звільнившись від цих двох обов’язків, якими обтяжувало його суспільство, Кенсоннас став взірцевим бухгалтером.
Упродовж місяця Мішель регулярно надиктовував; таку роботу складно було назвати тяжкою, але вона забирала у хлопця весь час, не залишаючи жодної вільної хвилини; Кенсоннас писав, зрідка кидаючи напрочуд розумний погляд на юного Дюфренуа, коли той починав натхненно, з почуттям, декламувати статті для Великої Книги.
«Дивний хлопець, — міркував Кенсоннас, — однак мені здається, що така мізерна робота його не варта! Чому ж його сюди поставили, цього Бутарденового небожа? Може, мене хочуть звідси витурити? Хоча ні, він пише, як сорока по тину! А якщо він і справді дурень? Треба це з’ясувати!»
Мішель, у свою чергу, поринав у такі думки:
«Цей Кенсоннас точно щось приховує, грає у подвійну гру! Звісно, він не такий простий, щоб усе життя виводити ці F та М! Інколи я чую, як він тихенько посміюється собі під ніс! Про що ж він думає?»
Так, двоє товаришів з Великої Книги мовчки роздивлялись один одного; бувало, вони обмінювались ясним і чесним поглядом, у якому поблискувала іскра розуміння і спільництва. Так більше не могло тривати: Кенсоннас помирав від бажання розпитати Мішеля, а той — від бажання все розказати. Одного дня Мішель не втримався: потреба висловитись була сильнішою за нього, тож юнак почав оповідати про своє життя; він говорив із запалом, адже почуття, які він так довго приховував, переповнювали його. Кенсоннас був явно зворушений: він жваво потиснув руку свого юного друга.
— А ваш батько?.. — спитав він.
— Він був музикантом.
— Що? Це той Дюфренуа, творами якого повинна пишатися зараз уся музика?
— Саме він, так.
— Геніальний музикант, — мовив Кенсоннас, і в голосі його відчувалась щирість, — але бідний і невизнаний світом. — Він був моїм учителем, друже!
— Вашим учителем! — прошепотів Мішель, приголомшений цією новиною.
— Атож! — вигукнув Кенсоннас, розмахуючи пером у всі сторони, — до біса цю обережність! Lo son pictor! Я музикант.
— Митець! — зойкнув Мішель.
— Так! Але не так голосно! Інакше мене звідси витурять! — попередив Кенсоннас, стримуючи запал юнака.
— Але ж...
— Так, тут я — бухгалтер; копіїст годує музиканта, аж поки...
Кенсоннас замовк, пильно вдивляючись у Мішеля.
— Поки що?
— Поки я не знайду якусь практичну ідею!
— У промисловості! — розчаровано вигукнув Мішель.
— Ні, синку, — по-батьківському відповів Кенсоннас. — У музиці!
— У музиці?
— Тихо! Ні про що мене не питай! Це таємниця. Я хочу здивувати свою епоху. І не смійся! У наш серйозний час сміх карається смертю!
— Здивувати свою епоху, — машинально повторив Мішель.
— Це мій девіз, — підтвердив Кенсоннас, — здивувати, адже підкорити її вже неможливо! Як і ви, я народився на сто років пізніше, ніж потрібно; беріть з мене приклад: працюйте! Заробляйте на хліб, адже треба задовольнити цю відразливу потребу: прохарчуватися! Я навчу вас сміливості у житті, якщо хочете; от уже п’ятнадцять років я годую свою внутрішню особистість, але годую недостатньо добре, і мені згодилися міцні й хороші зуби, щоб пережувати все те, що доля пхала мені до рота! Але, добре працюючи щелепами, можна якось прожити! Ця робота для мене — велика удача; всі кажуть, що у мене гарний почерк! Хай йому грець! А якщо б я був одноруким? Що б я тоді робив? Ні тобі піаніно, ні Великої Книги! Що ж! Скоро гратимуть ногами! Так-так! Я вже це уявляю! Ось що може здивувати нашу епоху.
Мішель не міг втриматися від сміху.
— Не смійтесь, бідолахо! — попередив Кенсоннас. — Це заборонено у домі Касмодажі Погляньте! З моїм обличчям тільки дрова рубати, а всередині — така холоднеча, що ладна заморозити фонтани Тюїльрі у липні! Чи відомо вам, що американські філантропи колись придумали зачиняти в’язнів у круглих камерах, аби кути не могли їх бодай якось розважити! Знай же, синку, сучасне суспільство кругле, як ті в’язниці! Усюди панує нудьга, нудьга від бездіяльності!
— Але ж, — зауважив Мішель, — у мене таке враження, що насправді ви дуже весела людина...
— Тут — аж ніяк! Але вдома — інша справа! Приходьте до мене у гості! Я зіграю вам стару добру музику, музику минулих років!
— Залюбки, — з радістю погодився Мішель; — але я не знаю, коли матиму час...
— Що ж! Я скажу їм, що вам потрібно брати уроки диктування! Але досить на сьогодні згубних розмов! Я — гвинтик, ви — гвинтик! Хай механізм працює! Помолимось Святій Бухгалтерії!
— Виплати з Каси, — почав Мішель.
— Виплати з Каси, — повторив Кенсоннас.
І робота продовжилась. Відтоді існування молодого Дюфренуа відчутно змінилося; він мав друга; він міг з ним поговорити; він знайшов того, хто розумів його. Щастя його було подібне до щастя німого, який раптово заговорив. Вершини Великої Книги більше не здавалися йому пустельними горами: він дихав, дихав досхочу. Незабаром двоє товаришів стали звертатися один до одного на «ти».
Кенсоннас ділився з Мішелем своїм багатим життєвим досвідом, і ночами юнак, страждаючи від безсоння, міркував про великі розчарування цього світу; на ранок він повертався до банку, розпалений своїми нічними думками, і чіплявся до музиканта, що був не в змозі змусити його помовчати й хвильку.
Невдовзі Велика Книга почала відставати від плану заповнення.
— Через тебе я нароблю помилок! — постійно робив приятелю зауваження Кенсоннас, — і нас виставлять за двері!
— Мені потрібно виговоритись! — виправдовувався Мішель.
— Що ж, — одного разу сказав йому Кенсоннас, — ти прийдеш до мене на вечерю уже сьогодні, буде ще мій друг Жак Обане.