— Ти хочеш грати на три ноти за секунду більше, аніж вони? — пожартував Жак.
— Аж ніяк! Я збираюсь винайти абсолютно новий спосіб гри на піаніно, спосіб, що вразить публіку! Який саме? Цього я сказати вам не можу. Тоненький натяк, одне-однісіньке необачне слово — і моя ідея вкрадена. За мною кинеться нице стадо імітаторів, а я хочу залишатися єдиним. Але це потребує надлюдських зусиль! Коли я буду повністю у собі впевнений — зароблю купу грошей, і прощавай, Бухгалтерія!
— Ти збожеволів, друже, — одказав Жак.
— Помиляєшся, Жаку! Я всього лише нерозважний, а це все, що потрібно для успіху! Але повернемося до приємніших речей, спробуємо хоч на мить відтворити те чарівне минуле, для якого ми були народжені. Друзі, ось правда музики!
Кенсоннас був надзвичайним артистом: він грав проникливо, і відчувалось, що він чудово розуміється на всьому тому, що з минулих сторіч передалося сторіччю теперішньому, хоч воно й не хотіло нічого приймати! Він почав із самого зародження мистецтва музики, швидко переходячи від одного маестро до іншого, а те, чого бракувало у його виконанні, він цілком компенсував своїм доволі різким, але зрештою приємним голосом. Він виклав своїм зачарованим друзям усю історію музики, починаючи з Рамо і закінчуючи Люллі, Моцартом, Бетховеном, Вебером, основоположниками мистецтва, плачучи над лагідними інспіраціями Ґретрі й переможно проносячись неперевершеними сторінками Россіні та Мейєрбера.
— Слухайте, — вів Кенсоннас далі, — ось забуті мелодії з Вільгельма Телля, Роберта, Гугенотів; от велична доба Ерольда та Обера, вчених, які пишалися тим, що нічого не знають! Ех! Що робить наука в музиці? Чи може вона втручатись у живопис? Ні, ні та ще раз ні, адже живопис і музика становлять одне ціле! Ось як розуміли велике мистецтво у першій половині дев’ятнадцятого сторіччя! Тоді не шукали нових методів; у музиці немає нічого нового, як і в коханні, і в цьому — чарівний привілей чуттєвого мистецтва: вони є вічно молодими!
— Непогано сказано, — кинув Жак.
— Але згодом, — продовжував піаніст, — декілька амбітних хлопців відчули необхідність дослідити незнані шляхи, внаслідок чого музика опинилася на краю прірви.
— Ти хочеш сказати, — перепитав Мішель, — що з часів Мейєрбера і Россіні нікого не можеш назвати гідним музикантом?
— Саме так! — підтвердив Кенсоннас, сміливо перескакуючи із «ре» у «мі-бемоль». — Я не кажу про Берліоза, голову школи безпорадних, чиї музичні ідеї вилились у сповнені заздрості фейлетони, але ось деякі з наслідувачів великих метрів: послухай Фелісьєна Давида, професіонала у музиці, що його нинішні вчені плутають з королем Давидом, першим арфістом євреїв! Уважно прислухайся до простих та щирих інспірацій Массе, цього останнього музиканта, що писав почуттями і серцем, чия Індіанка стала справжнім шедевром своєї доби! А от і Гуно, блискучий автор Фауста, який помер невдовзі після того, як став священиком Вагнерівської Церкви. А це — майстер мелодійного шуму, герой музичного ґвалту, людина, яка писала величну музику так, як колись писали величну літературу: Верді, автор невичерпного Трубадура, що значною мірою посприяв деградації смаків свого століття. А ось прийшов Вагнерб...
Цієї миті Кенсоннасові пальці, що вже не підкорялись жодному ритму, пустилися блукати незбагненними фантазіями Споглядальної Музики, раптово завмираючи у паузах, щоб потім щезнути посеред нескінченного пасажу.
Із незрівнянним талантом музикант відтворив послідовні етапи історії мистецтва; двісті років музики пробігли під його пальцями, і друзі слухали його, мовчазні й зачаровані.
Аж раптом, посеред чергового сильного напруженого пасажу Вагнерівської школи, у ту мить, коли збита зі шляху думка остаточно губилася, коли звуки потроху поступалися дивному шуму, музичну складову якого вже важко було якось оцінити, під пальцями піаніста народилась проста, милозвучна, сповнена ніжності й чуттєвості мелодія. Це була немов постала після бурі тиша, спокійна пісня після какофонії гарчання й крику.
— Ох! — тільки й зміг вимовити Жак.
— Друзі мої, — вів далі Кенсоннас, — але був ще один митець, невідомий і незнаний, що був генієм музики. 1947 рік, останній подих вмираючого мистецтва.
— І хто ж це? — запитав Мішель.
— Це твій батько, мій улюблений вчитель!
— Мій батько! — вигукнув юнак, майже плачучи.
— Так. Слухай.
І Кенсоннас, відтворюючи мелодії, під якими радо підписалися би Вебер із Бетховеном, здійнявся до вершин свого виконання.
— Мій батько! — повторював Мішель.
— Так! — одказав музикант, із люттю опускаючи кришку піаніно. — Після нього — порожнеча! Хто б зараз його зрозумів? Досить, друзі, досить на сьогодні подорожей у минуле! Подумаймо про сьогодення, і хай панує індустріалізм!
Із такими словами він натиснув на інструменті якусь кнопку; клавіші зникли, й замість них з’явилася уже застелена постіль разом із забезпеченою усім необхідним обладнанням убиральнею.
— От винахід, достойний нашої доби, — мовив він. — Піаніно-ліжко-комод-туалет!
— І нічний столик, — додав Жак.
— Саме так, друже. Повний набір!
Розділ IX
Візит до дядька Гюгнена
З того пам’ятного вечора молоді люди тісно заприятелювали; вони створили свій власний маленький світ у величезній столиці Франції.
Мішель проводив увесь час за Великою Книгою. Здавалося, він повністю змирився зі своєю долею, проте для повного щастя йому бракувало одного: побачити дядька Гюгнена; з ним він мав би справжню родину: Гюгнен — за батька, двоє друзів — за старших братів. Проте він часто надсилав старому листи, і той охоче відповідав.
Так сплинули чотири місяці; у банківському домі Мітелем були задоволені; двоюрідний брат уже не зневажав юнака так сильно; Кенсоннас його вихваляв. Вочевидь, хлопець знайшов свій шлях у житті: він народився диктувальником.
Закінчилась зима: з нею доволі успішно боролися калорифери й газові каміни.
Настала весна. Мітелеві дозволили один вихідний день, неділю; він вирішив присвятити її дядькові Гюгнену.
О восьмій ранку він із радістю в серці вийшов з будівлі банківського дому, безмежно щасливий від того, що має можливість трохи подихати киснем десь подалі від ділового центру. Погода стояла пречудова. З’являлися перші весняні квіти, продавчині сперечалися про те, у кого кращий букет; Мішель відчував себе живим.
Дядько мешкав далеченько; він змушений був знайти дешевше житло.
Юний Дюфренуа попрямував до станції метро Мадлен, купив квиток, дістався другого поверху вагона; пролунав сигнал відправлення; потяг піднявся бульваром Мальзерб, залишаючи праворуч масивну споруду церкви Святого Августина, а з лівого боку — парк Монсо, що його по всьому периметру оточували чудові будівлі, перетнув першу, а трохи згодом і другу лінію залізничної колії; нарешті зупинився на станції Порт Аньєр, недалеко від старовинних укріплень.
Перша частина подорожі була завершена: Мішель жваво стрибнув на землю, далі покрокував вулицею Аньєр[40] до вулиці Повстання, звернув праворуч, пройшов під мостом залізниці, що вела до Версаля, й опинився нарешті на розі вулиці Кайу[41].
Перед ним стояв скромний на вигляд будинок, високий і, здавалося, густозаселений; Мішель звернувся до консьєржа, аби дізнатись, де можна знайти пана Гюгнена.
— Восьмий поверх, двері праворуч, — відказала ця високопосадова особа; адже консьєржів призначав на посаду лише уряд, і вони були кимось на кшталт чиновників.
Юнак подякував, зайшов у підйомник і вже за мить опинився на сходовому майданчику восьмого поверху.
Він подзвонив. Пан Гюгнен сам відчинив хлопцеві двері.
— Дядечку! — вигукнув Мішель.
— Дитя моє! — зрадів старий, широко розводячи руки для обіймів. — Нарешті ти прийшов!
41
Вулиця Повстання, вулиця Кайу — важко сказати, які саме вулиці мав на увазі Жуль Верн. У будь-якому разі, зараз вони точно мають інші назви.