— Підійди з цього боку, синку, — сказав він Мітелеві, — і почнемо спочатку! Сьогодні читати ми не будемо, лише оглянемо все та трішки погомонімо. Це військовий парад, а не битва; уяви себе Наполеоном, але не під Аустерліцом[43], а у дворі палацу Тюїльрі[44]. Закладай руки за спину: зараз ми пройдемо між полицями.
— Слухаюсь, дядечку!
— Синку, пам’ятай, що за мить перед твоїми очима дефілюватиме найкраща армія на світі, і жодна нація не зможе показати тобі чогось такого; ця армія здобула найбільші перемоги, що тільки можуть існувати: перемоги над варварством і насильством.
— Велика Армія Слів... — прошепотів Мішель.
— Дивись, синку: на першій полиці ти бачиш наших старих буркунів шістнадцятого сторіччя, вдягнених у лати своїх палітурок: Амійо, Ронсар, Рабле, Монтень, Матюрен Реньє; непохитні, вони стоять на сторожі, і їхній самобутній вплив на нашу чудову французьку мову відчувається й досі. Однак варто зауважити, що боролися вони радите за ідею, а не за форму. Поруч з ними — відважний генерал, найбільшим здобутком якого, однак, стало вдосконалення тогочасної зброї.
— Малерб[45], — здогадався Мішель.
— Так, синку, саме так! В одному із своїх текстів він зізнавався, що усьому навчився у портових вантажників; він жадібно збирав їхні метафори, довго вивчав цей суто галльський жаргон; потім він ці слова підчищав, полірував до блиску... отак і виникла мова, якою спілкувалися наші пращури у сімнадцятому, вісімнадцятому і дев’ятнадцятому сторіччях.
— Ох! — здивовано вигукнув Мішель, побачивши один том, що стояв трохи оддалік від інших, немов суворий і гордівливий відлюдник.
— Еге ж, синку, цей вояка — немов Александр, Цезар і Наполеон; останній зробив би з нього принца, з нашого старенького Корнеля, цього бійця, що створив величезне військо, адже його твори видавалися безліч разів; перед тобою — п’ятдесят друге й останнє повне їх видання, 1873 рік; відтоді Корнеля більше не перевидавали.
— Певно, дядьку, ви дістали ці книги із величезними труднощами!
— Помиляєшся, синку: усі їх тільки позбавляються! Глянь-бо, ось це — сорок дев’яте видання творів Расіна, сто п’ятдесяте — Мольєра, сорокове — Паскаля, двісті третє — Лафонтена... Словом, усі ці видання — останні, їм усього лише трохи більше ста років, та вони вже стали радістю бібліофілів! Ці генії ознаменували свою добу, а зараз зведені до рангу археологічного мотлоху!
— І справді, дядьку, — відповів юнак, — вони говорять мовою, яка більше нікому не зрозуміла!
— Ти маєш рацію, синку! Прекрасної французької мови більше не існує; мова, що їй довірили висловлювати свої думки знамениті іноземці: Лейбніц, Фрідріх Великий, Ансільон, Гумбольдт і Гайне, ця чарівна мова, яка змусила Ґете жалкувати про те, що він нею не володіє, ця елегантна мова, яку в п’ятнадцятому сторіччі ледь не витіснили грецька й латина, в епоху Катерини Медічі — італійська, а під час правління Генріха IV — гасконський діалект, — ця чудова мова перетворилася нині на жалюгідне арго. Кожен, кому не ліньки, забуваючи про те, що краще мова правильна, аніж багата, вигадав окреме слово на позначення предметів та явищ. Учені з галузей ботаніки, природознавства, фізики, хімії, математики створили жахливу словесну мішанину, винахідники запозичили з англійських словників найбільш немилозвучні терміни, вигадуючи на їхній основі назви для своїх винаходів; гендлярі — для своїх коней, жокеї — для своїх змагань, продавці автомобілів — для своїх машин: усі вони чомусь вирішили, що французька мова — надто бідна, та й кинулися до чужих! Ну що ж, тим краще! Хай вони й зовсім її забудуть! Вона ще прекрасніша у своїй бідності, адже не схотіла багатіти, збезчещуючи себе! Наша з тобою мова, синку, мова Малерба, Мольєра, Боссюе[46], Вольтера, Нодьє, Віктора Гюґо — це немов добре вихована дівчина, і ти можеш любити її без страху й побоювань: варварам двадцятого сторіччя не вдалося зробити з неї куртизанки!
— Ти чудово сказав зараз, дядьку, і тепер я можу зрозуміти дивну звичку мого викладача Рішло: він настільки зневажає сучасну говірку, що розмовляє лише французькою версією латини! З нього глузують, але він має рацію. Проте скажіть, дядечку: хіба французька не стала мовою дипломатії?
— Так, синку! Собі на кару! Внаслідок Німвегенського мирного договору 1678 року[47]! Французька мова має дві незаперечні властивості: влучність і структурованість, і це стало причиною того, що мовою дипломатичного світу обрали саме її. Як наслідок — вона поступово псувалася, а згодом і зовсім зникла! От побачиш: її будуть змушені змінювати хіба не кожного дня!
— Бідна наша французька! — мовив Мішель. — Певно, Боссюе та Фенелон[48] із Сен-Сімоном[49] уже зовсім би її не впізнали!
— Так! Їхнє дитя не вижило! От що значить крутитися серед учених, промисловців, дипломатів і в інших, не більш приємних колах суспільства! Ти розпорошуєшся, спокушаєшся... Якщо взяти до рук словник 1960 року, я маю на увазі повний, з усіма вживаними нині новими термінами, можна побачити, що він удвічі товщий за повний словник 1800 року! І здогадайся сам, що там можна знайти! Але продовжимо краще наш парад: не можна змушувати довго очікувати вояків зі зброєю.
— Я бачу тут полицю з прегарними томами!
— Прекрасними, а інколи й хорошими, — відказав дядько Гюгнен. — Перед тобою — чотириста двадцять восьме видання вибраних творів Вольтера: універсальний розум, але у всіх сенсах — другорядний, цитуючи пана Жозефа Прюдома. У 1978 році Стендаль сказав, що Вольтер перетвориться на Вуатюра і напівдурні зроблять із нього свого божка. На щастя, Стендаль сильно переоцінив майбутні покоління! Напівдурні? Та зараз є самі лише дурні, і Вольтера шанують не більше за інших! Аби продовжити нашу метафору, скажу тобі, що, як на мене, Вольтер був лише кабінетним генералом! Його бій відбувався у кімнаті, і собою він волів не жертвувати! Його гумор, що великою мірою був не надто й небезпечною зброєю, часто не влучав у ціль, і люди, яких він нею убив, зрештою прожили довше за нього!
— Але ж, дядьку, хіба він не був великим письменником?
— Безперечно, був, племінничку, він утілював у собі французьку мову, він грався з нею елегантно й мудро, немов помічник учителя фехтування, що люто нападає на стіни у навчальній залі. Але потім до зали приходить якийсь незграбний новачок і вбиває того вчителя першим же випадом, тільки-но прийнявши бойову стійку. Чесно кажучи, Вольтер ніколи не був по-справжньому хоробрим, і це не може не дивувати, адже писав він чудово.
— Розумію, — одказав Мішель.
— Перейдемо до інших, — мовив дядько, крокуючи до нової лінії солдатів, похмурих і суворих.
— Автори кінця вісімнадцятого сторіччя... — прошепотів юнак.
— Так! Жан-Жак Руссо, який сказав про Євангеліє найгарніші речі на світі, як, власне, і Робесп’єр, що у його творах знаходимо найвизначніші думки про безсмертя душі! Справжній генерал республіки, у сабо, без еполетів та вишитих шат! Перемог, якими можна пишатися, у нього від того аж ніяк не менше! Дивись-но! Поряд з ним — Бомарше, стрілець авангарду! Він зробив неоціненний внесок у розв’язання великої битви 89[50], коли цивілізація здобула перемогу над варварством, культура над невіглаством! Але, на жаль, відтоді цією перемогою лише зловживали, і цей чортів прогрес привів нас туди, де ми є.
— Можливо, рано чи пізно відбудеться революція проти нього! — мовив Мішель.
— Не виключено, — відповів дядько Гюгнен, — і це, безперечно, буде смішно. — Але не будемо займатися філософськими мудруваннями, продовжимо краще наш огляд. Перед нами — блискучий головнокомандувач, котрий сорок років свого життя поклав на те, щоб запевняти всіх у своїй скромності: Шатобріан; хоча це й не допомогло врятувати його Замогильні нотатки[51]від забуття.
— Поруч із ним я бачу Бернарда де Сен-П’єра, — вів далі Мішель, — та його чудовий роман Поль і Віржіні більше нікого не цікавить...
43
Битва під Аустерліцом («Битва трьох імператорів», як її охрестили сучасники), відбулася 2 грудня 1805 року біля села Аустерліц, на північ від Відня. Проти Наполеона виступали австрійський імператор Франц II та російський імператор Олександр І. Ця грандіозна битва закінчилась блискучою перемогою Наполеона.
44
Палац Тюїльрі — колишній королівський палац у Парижі; у 1871 році, під час Паризької комуни, згорів і був знесений. Офіційна резиденція Наполеона в період консульства (з 1799 по 1804 рік, коли Наполеон проголосив себе імператором). Нині на місті колишнього палацу розбитий парк Тюїльрі.
46
Боссюе — французький католицький священик, єпископ, богослов, педагог, проповідник при дворі Людовіка XIV, впливовий політичний діяч, палкий прибічник абсолютистської монархи, член Французької академії.
47
Німвегенський мирний договір 1678 року — договір, підписаний після завершення франко-голландської війни (1672-1678) у місті Німвеген (Нідерланди). Символ тріумфу французької дипломати та військової потуги.
48
Фенелон — французький священнослужитель, письменник, педагог, богослов, автор відомого роману «Пригоди Телемака», літературного бестселера XVIII—ХІХ ст.
49
Сен-Сімон (1760-1825) — французький мислитель, соціолог, засновник популярної течи «нового християнства» — сен-сімонізму, згідно з яким люди житимуть тільки відповідно до божественної моралі, а політика й управління будуть зведені до простого адміністрування. Мав багато прихильників серед тогочасної інтелігенції
50
Битви 89 — мається на увазі Велика французька революція 1789 року, одна з найважливіших подій в історії Франції, внаслідок якої відбувся перехід від абсолютної монархії до республіканського устрою, від влади аристократії до демократії. Найвідоміше її гасло — «Свобода, Рівність, Братерство» — стало девізом Франції.
51
«Замогильні нотатки» — збірка мемуарів основоположника французького романтизму Франсуа-Рене де Шатобріана, яка вийшла друком уже після смерті автора (1848).