— На жаль! — зітхнув дядько Гюгнен. — Зараз Поль став би банкіром і кидав би за ґрати всіх чесних службовців, а Віржіні вийшла б заміж за виробника ресор для локомотивів. Поглянь тепер сюди! Ти бачиш мемуари пана де Талейрана[52], що їх було опубліковано, як він і заповідав, за тридцять років після його смерті. Я не сумніваюсь у тому, що цей чоловік ще займається дипломатією там, де він перебуває, але диявол не спіймається на його вудку! Далі я бачу офіцера, який однаково вправно володів пером і шаблею: великий еллініст, що писав французькою, як сучасник Таціта, Поль-Луї Кур’є; коли наша мова остаточно щезне, Мітелю, її здатні будуть воскресити тільки твори цього гордого автора. А от і Нодьє, якого прозвали милим, і Беранже, визначний державний діяч, що у вільний час бавився пісеньками. Нарешті ми з тобою, племінничку, підійшли до представників блискучого покоління, які втекли від Реставрації, як студенти втікають із лекцій у семінарії, і які наробили немало галасу на вулицях!
— Ламартін, — мовив Мішель, — великий поет!
— Один із командирів Літератури образів, колос Мемнона[53], що на світанку видавав протяжні звуки! Нещасний Ламартін, що витратив усі свої статки на благородні справи, доробився до голого коліна, зазнавши бідності й скрути на вулицях невдячного міста. Він марнував свій талант на кредиторів, вилікував Сен-Пуан[54] від роз’їдаючої рани іпотеки і помер від смутку, дивлячись на те, як рідну землю конфіскує залізнична компанія!
— Бідолашний поет! — погодився Мішель.
— Поряд із його лірою, — вів далі дядько Гюгнен, — ти помітив гітару Альфреда де Мюссе; правда, ніхто на ній більше не грає, і треба бути старим поціновувачем на кшталт мене, аби насолоджуватись вібраціями її розслаблених струн. Ми дійшли до військового оркестру нашої армії.
— Ох! Віктор Гюґо! — із захопленням вигукнув юнак. — Сподіваюся, дядечку, що ви вважаєте його одним із найкращих наших воєначальників!
— А його, синку мій, який розмахував прапором романтизму на Аркольському мості[55], його, переможця у битвах під Ернані, Рюї Блазі, Бурґграфах і Маріон[56], я ставлю у перший ряд! Як і Бонапарт, він став головнокомандувачем ще у віці двадцяти п’яти років, розбиваючи австрійських класиків дощенту! Ще ніколи, синку, людська думка не утворювала такий потужний сплав, горнило, що здатне витримувати найвищі температури. Я не знаю нікого, хто стояв би вище за нього, ані в добу античності, ані в наші часи; нікого, з ким він міг би посперечатися у жорстокості та водночас багатстві своєї фантазії; Віктор Гюґо — це найпотужніша постать першої половини дев’ятнадцятого сторіччя, голова Школи, яка ніколи не матиме собі рівних. Існує сімдесят п’ять повних видань його творів, перед тобою — останнє з них; Гюґо забули, як і всіх інших, Мішелю: певно, для того, щоб тебе пам’ятали, треба вбити цілу купу людей!
— Ох, дядьку! Ви маєте двадцять томів Бальзака! — мовив Мішель, здираючись на приставну драбинку.
— Авжеж! Бальзак — найкращий романіст на світі, а деякі із його літературних типів перевершили навіть мольєрівських. Зараз же, певна річ, у нього забракло б хоробрості написати Людську комедію!
— А втім, — відказав юнак, — він змалював доволі-таки огидні характери... хоча які з правдивих його персонажів могли б зустрітися в сучасному суспільстві?..
— Ти, безперечно, маєш рацію, — погодився дядько Гюгнен, — але звідки тоді він взяв усіх цих Марсеїв, Гранвілей, Шенелів, Міруе, дю Ґеніків, Монріво, шевальє де Валуа, ля Шантрі, Мофріньозів, Євгеній Гранде, П’єретт: таких приязних персонажів, що уособлюють шляхетність, розум, відвагу, милосердя, доброту? Він їх не вигадав! Це списано з життя. Зараз більшість становлять амністовані крадії, фінансисти, хижі й вічно голодні, проте закон уже на їхньому боці, і Кревелів, Нусінгенів, Вотренів, Корантенів, Юло та Гобсеків набереться ціла країна!
— Здається, тут ми маємо неабиякого вояку! — мовив Мішель, переходячи до наступних полиць.
— І тут я з тобою згоден! Це Александр Дюма, Мюрат[57]літератури, що його спостигла смерть на тисяча дев’ятсот дев’яносто третьому томі! То був найзахоплюючий з усіх оповідачів, якому щедра природа дозволила зловживати всім на світі, не завдаючи собі жодної шкоди: своїм розумом, завзяттям, почуттям гумору, фізичною силою, коли він привіз із Суассона порох[58], своїм походженням, кольором шкіри[59], а також Францією, Іспанією, Італією, берегами Рейну, Швейцарії, Алжиру, Кавказу, горою Синай та особливо — Неаполем, до якого він вдерся на своїй Сперонарі[60]! Ох! Яка надзвичайна особистість! Вважається, що він досяг би свого чотирьохтисячного тому, якби у розквіті сили не скуштував би страви, рецепт якої вигадав сам[61].
— Яка прикрість! — зітхнув Мішель! — Я сподіваюся, у цій жахливій трагедії ніхто більше не постраждав?
— На жаль, є й інші жертви[62]... Серед них — Жуль Жанен, критик, що перекладав з латини прямо на сторінках газет, які читав! Сталося це під час вечері, що його на неї запросив Дюма на честь примирення. З ними пішов із життя ще молодший письменник на ім’я Монсле, який залишив нам у спадок один шедевр, на жаль, незавершений: Словник Гурманів у сорока п’яти томах[63]; він встиг дійти тільки до літери Ф — фаршу.
— Чорт забирай! Як багатообіцяльно! — мовив Мішель.
— А ось і Фредерік Сульє, відважний солдат, завжди готовий прийти по допомогу і здатний блискуче вийти із, здавалося б, найбезнадійнішої ситуації, Ґозлан, ротмістр, Меріме, генерал у тилу, Сент-Бев, майор інтендантської служби, директор продовольчого складу, Араго, учений офіцер інженерного полку, якому вдалося зробити так, аби йому вибачили його науку. Дивись-но, Мішелю, це — твори Жорж Санд, незрівнянного генія, однієї з найкращих письменниць Франції, яку 1859 року нарешті нагородили Орденом Почесного Легіону, котрий вона віддала своєму синові[64].
— А що це за похмурі, насуплені книжки? — спитав Мішель, показуючи на довгий ряд томів, що ховалися за карнизом.
— Тут проходь швидше, синку; це полиця філософів: усіляких Кузенів, П’єрів Деру та інших; філософія тоді була в моді, й не дивно, що зараз уже ніхто цього не читає.
— А це хто?
— Ренан, що зчинив свого часу неабиякий ґвалт; він намагався спростувати божественність Христа, але 1873 року помер, уражений блискавкою[65].
— А отут хто? — розпитував далі Мішель.
— Журналіст, публіцист, економіст... Як бачиш, він встигав усюди! Перед тобою — генерал артилерії, більше гамірний, ніж розумний, на ім’я Жирарден.
— Він також був атеїстом?
— Аж ніяк: він вирів у себе. Поглянь-но далі: зовсім поруч стоїть сміливий персонаж, чоловік, який за потребою міг би з нуля вигадати французьку мову й зараз став би класиком літератури, якщо б, звісно, дітям у класах ще про неї розповідали... Луї Вейо, найрішучіший прихильник Римо-католицької церкви, який, на превеликий свій подив, помер відлученим від неї[66]. А от Гізо, нещадний історик, який у вільний час бавився тим, що підривав авторитет трону герцогів Орлеанських... Бачиш оцю величезну компіляцію? Це єдина Правдива й найдостовірніша історія Революції та Імперії, що 1895 року вийшла друком за наказом уряду, аби покласти край усіляким сумнівам, що існували у людських умах щодо цього періоду нашої історії. У написанні цього твору були використані хроніки Тьєра.
— Ох! Ці юні хлопці видаються повними завзяття!
— Ти слушно завважив; перед тобою — легка кавалерія 1860 року: блискуча, невтомна, галаслива, вона долає забобони й упередження, мов перешкоди, вона падає, підводиться й біжить ще швидше, розбиває собі голову, проте болю не відчуває! Це шедеври доби — Пані Боварі, Людська дурість такого собі Норіака: безмежна тема, яку він так і не вивчив до кінця, а от і славні Ассолани, Оревільї[67], Бодлери, Парадолі, Шоллі... усі ті хлопці, на яких, хоч-не-хоч, треба звертати увагу, адже інакше вони не дадуть тобі пройти, стріляючи по ногах!
52
Талейран — визначний французький дипломат, радник та інтелектуал. Тривалий час був союзником і близьким другом Наполеона І.
53
Колос Мемнона — одна з двох гігантських статуй, споруджених у Фівах, поруч із сучасним Луксором. За легендою, внаслідок землетрусу в 27 році до н.е. колос був зруйнований. Відтоді в багатьох працях грецьких та римських авторів згадується дивний протяжний звук, що його камінь нібито видавав на світанку. Вважалося, що так Мемнон вітав свою матір Аврору, римську богиню ранкової зорі. Тривалий час колосу приписували здібності оракула, а звук, що він видавав, сприймали за знак прихильності богів.
55
Який розмахував прапором романтизму на Аркольському мості — ймовірно, натяк на Наполеона І, який із прапором у руці очолив одну з атак на Аркольський міст під час битви з військами Священної Римської імперії під Арколою (Італія), листопад 1796 р.
58
Існує легенда, що Дюма нібито викрав з порохового складу Суассона три тисячі п’ятсот кілограмів пороху для національної гвардії, аби його покровитель, герцог Орлеанський, зміг прийти до влади після повалення правлячої династії Бурбонів (Липнева революція 1830 року).
60
«Сперонара» — невелике італійське судно, на якому Дюма здійснив подорож до півдня Італії, під впливом якої написав пригодницький нарис «Сперонара». Усі перераховані Верном країни та місця Дюма справді відвідав.
62
Знову фантазія автора: Жуль Жанен помер своєю смертю у 1874 році, Шарль Монсле — у 1888.
64
Автор виявився неабияким провидцем: у 1873 році Жорж Санд справді хотіли нагородити цим почесним орденом. Але вона від нього відмовилася, відповівши міністрові Жулю Сімону так: «Не робіть цього, любий друже, прошу вас, не треба! Ви зробите з мене посміховисько. Невже ви направду уявляєте мене з червоною стрічкою на животі? Я буду схожа на стару буфетницю!» Отже, своєму синові, Морісові Санд, знаменита письменниця нічого віддати не могла.