— Але сліпими кулями! — додав Мішель.
— От тільки вони із сіллю, тому тобі пече! Дивися далі: ще один талановитий хлопець, справжнє дитя війська!
— Абу?
— Так! Він вихвалявся, точніше, його вихваляли тому, що він начебто наслідував Вольтера, і може, з часом він справді дістався би до вольтерівської щиколотки; але, на жаль, 1869 року, коли його вже майже прийняли до Академії, його вбив на дуелі[68] суворий критик, знаменитий Сарсе.
— Якщо б із ним не сталося такого нещастя, він пішов би досить далеко, як думаєте, дядьку?
— Ніколи не буває досить далеко! — відказав Гюгнен. — Такими є, синку, основні головнокомандувачі нашої літературної армії; внизу ти знайдеш темні полиці вояків, імена яких дивують читачів старих каталогів! Продовжуй свою інспекцію, розважайся; тут є п’ять чи шість століть, які тільки й чекають на те, щоб їхні сторінки перегорнули!
Так промайнув день. Мішель нехтував невідомими іменами, зосереджуючись швидше на уславлених особистостях, та часом йому траплялися цікаві контрасти: після Готьє[69], що його незвичний стиль вже дещо застарів, він натикався на Фейдо, безпутного послідовника Луве й Лакло, після Шанфлері — на Жана Масе, найвинахідливішого популяризатора науки. Погляд юнака ковзав від Мері, який вигадував жарти так, немов швець лагодить чоботи, до Банвіля[70], котрого дядько Гюгнен просто називав жонглером словами; інколи він натрапляв на Сталя, що його ретельно друкували у видавництві Етцеля, на Kappa, цього розумника-мораліста, якому, однак, забракло духу, аби піднестися думками високо в небо, також на Уссе, який від перебування у салоні пані Рамбуйє[71] взяв не найкраще: сміхотворний стиль у письмі й претензійну манірність, а часом і на Сен-Віктора, талант якого палав яскравим полум’ям навіть через сто років.
Потім юнак повернувся до того, з чого починав; він узяв до рук декілька дорогих серцю книжок, розгорнув, прочитав з однієї якусь фразу, з іншої — сторінку, у деяких пробіг очима тільки назви розділів, в інших — самі лише назви книжок на обкладинці; він вдихав цей літературний аромат, що проникав у його мізки теплою еманацією минулих віків, тиснув руку усім цим друзям, яких він би знав і любив, якби у нього вистачило духу народитися раніше!
Молодшаючи ніби на очах, дядько Гюгнен із радістю спостерігав за небожем.
— Ну то що, синку, про що думаєш? — спитав він Мішеля, коли той, замислившись, на мить завмер.
— Я думаю про те, що ця маленька кімнатка містить у собі все, що треба людині для щастя, на ціле життя!
— Якщо людина вміє читати!
— Я це і мав на увазі, — відказав Мішель.
— Так, синку, але за однієї умови.
— Якої?
— Якщо людина не вміє писати!
— Чому ж так, дядечку?
— Тому що тоді, дитя моє, їй неодмінно захочеться піти слідами великих письменників!
— Невже це погано? — із запалом заперечив юнак.
— Вона загубиться.
— О, дядечку! — вигукнув Мішель. — Ви будете читати мені нотації?
— Аж ніяк! Бо якщо комусь із нас і потрібен урок, то це мені!
— Вам? Але чому?
— Через те, що я посіяв у твоїй голові божевільні ідеї! Я дозволив тобі зазирнути у краї Землі Обітованої, мій бідолашний синку, і...
— І ви дасте мені можливість туди пройти?
— Так! Якщо ти пообіцяєш мені одну річ.
— Яку саме?
— Прогулюватись там наодинці! Я не хочу, аби ти розорював цей неродючий ґрунт! Не забувай про те, хто ти є, чого ти повинен досягти, не забувай також, хто я, і пам’ятай про час, у який ми примудрилися з’явитися на світ!
Мішель не відповів; він мовчки потиснув дядькові руку; Гюгнен уже готовий був наводити нові вагомі аргументи, коли у двері хтось подзвонив. Господар пішов відчиняти.
Розділ XI
Прогулянка Гренельським портом
Це був пан Рішло власною персоною. Мішедь кинувся в обійми свого старенького викладача; ще трішки — і він би потрапив в обійми, що їх панна Люсі відкрила для дядька Гюгнена; на щастя, той був до цього готовий і, передбачивши цю милу зустріч, стояв саме там, де треба.
— Мішель! — вигукнув пан Рішло.
— Саме так, — мовив пан Гюгнен.
— Ох! — зітхнув професор, — Що за юкондний[72]сюрприз! День обіцяє бути справді лаентерентним!
— Dies albo notanda lapillo[73], — відповів пан Гюгнен. — Як казав наш любий Флакк[74], — уточнив пан Рішло. — Панно... — пробелькотів юнак, вітаючи дівчину.
— Пане, — відповіла Люсі, граційно присідаючи у реверансі.
— Candore notabilis albo![75], — прошепотів Мішель на превелику радість свого учителя, який пробачив йому цей комплімент іноземною мовою.
Втім, юнак мав рацію; чудовий піввірш Овідія влучно передавав усю принадність, що її випромінювала юна дівчина. Яка виняткова чистота! Панні Люсі виповнилося п’ятнадцять років, і вона була чарівною зі своїм довгим світлим волоссям, що за тогочасною модою вільно спадало на плечі, такою свіжою та чистою, якщо це слово може передати все те, що було в ній юного, справжнього, тільки-но розквітлого; її темно-сині очі, які світилися наївністю, кокетливий носик з маленькими прозорими ніздрями, вологий від роси ротик, дещо недбала вишуканість шиї, акуратні й граційні ручки, елегантна струнка талія: усім цим юнак був зачарований, та від захоплення не міг вимовити й слова. Дівчина була самою поезією; він радите відчував її, аніж бачив; вона вражала серце, а не очі.
Екстаз Мішеля міг продовжуватися вічно; дядько Гюгнен помітив це, тому, запрошуючи гостей сісти до столу, усадив дівчину трохи осторонь від палаючих поетових променів, а тоді вже промовив:
— Друзі мої, скоро вечеря буде готова, а поки побалакаєм. То що, любий мій Рішло, от уже місяць, як ми з вами не бачились. Як там поживають гуманітарні науки?
— Вони відживають! — відповів старий професор. — У класі риторики в мене залишилось тільки три учні! Який тюрпний[76] занепад! Якщо нас звідти виженуть — буде тільки краще!
— Вигнати вас? — скрикнув Мішель.
— Таке питання розглядається серйозно? — спитав дядько Гюгнен.
— Дуже серйозно, — відказав пан Рішло; ширяться чутки, що на підставі рішення, прийнятого генеральною асамблеєю акціонерів, з 1962 навчального року філологічні факультети буде ліквідовано.
«Що з ними буде?» — подумав Мішель, подивившись на дівчину.
— Я не можу в це повірити, — одказав дядько, насупивши брови, — вони не наважаться!
— Наважаться, друже, — відповів Рішло, — і правильно зроблять! Кому є діло до цих греків і латинян, придатних хіба що до того, аби позичити термінам сучасної науки декілька коренів! Учні не розуміють більше всієї краси цих прекрасних мов, і дивлячись на те, яка ця молодь дурна, я відчуваю, як мене охоплює відраза й разом з тим — відчай.
— Як це можливо? — здивувався юний Дюфренуа. — У вашому класі лише три учні!
— Це рівно на трьох більше, ніж потрібно, — відповів професор, і в голосі його відчувалось обурення.
— Ба більше: я думаю, що всі вони — нероби й ледарі, — зауважив дядько Гюгнен.
— Ледарі, яких мало на світі, друже! — погодився пан Рішло. — Ви не повірите, але один із них нещодавно переклав мені jus divinum[77] як jus divin[78]!
— Божий сік! — мовив дядько Гюгнен. — Та це ж майбутній п’яниця!
— А вчора! Буквально вчора! Horresco referens[79], вгадайте, друзі мої, якщо, звісно, наважитесь, як інший переклав такий рядок з четвертої книги Георгій[80]:
68
Абу помер своєю смертю 1885 року, напередодні свого виступу на честь прийому до Французької академії, промова до якого була вже надрукована.
69
Теофіль Готьє — французький поет, прозаїк, літературний критик, лібретист та художник, значна постать французької літератури середини XIX сторіччя.
71
Салон мадам Рамбуйє, більш відомої як «незрівнянна Артеніс» — один з основних осередків створення та розвитку преціозної літератури Франції.
72
Латинські слова, дивно перекручені на французький лад: юкондний — від «jucundus» (приємний, хороший); лаентерентний — від «laetus» (щасливий, радісний).
74
Гай Валерій Флакк — римський поет, наслідувач Вергілія (І ст.). Єдиний твір — незакінчена епічна поема у восьми книгах про похід аргонавтів.