immanis pecoris custos[81]...
— Мені здається... — почав Мішель.
— Я червонію по самісінькі вуха, — визнав пан Рішло.
— Ну добре, скажіть вже нарешті, як перекладають цей пасаж цього благодатного 1961 року? — нетерпляче спитав Гюгнен.
— «Gardien d’une épouvantable pécore»[82], — відказав старий професор, затуляючи обличчя руками.
Дядько Гюгнен не міг стриматись і вибухнув гучним реготом; Люсі, усміхаючись, відвернулась; Мішель із сумом дивився на неї; пан Рішло не знав куди подітися від сорому.
— Ох, Вергілію! — вигукнув дядько Гюгнен. — Чи міг би ти колись таке уявити?
— Тепер ви мене розумієте, друзі, — продовжував професор, — краще вже не перекладати зовсім, аніж перекладати так! І це ще клас риторики! Якщо нас виженуть — правильно зроблять!
— Що ж ви тоді робитимете? — спитав Мішель.
— А це вже, синку мій, інше питання, та зараз не час про це думати: ми тут, аби трохи розважитись...
— Тоді до вечері! — мовив дядько.
Поки подавали на стіл, Мішель зав’язав з панною Люсі чарівно банальну розмову, повну тих милих нісенітниць, крізь які інколи пробиваються справжні думки; у свої шістнадцять панна Люсі мала повне право бути набагато старшою за Мішеля у його дев’ятнадцять; але вона цим не зловживала. Однак стурбованість щодо майбутнього затьмарювала її чисте чоло, через що вираз обличчя дівчини здавався серйозним. Вона схвильовано поглядала на свого дідуся: у ньому було все її життя. Мішель помітив один з таких її поглядів.
— Ви дуже любите пана Рішло? — спитав він.
— Так, дуже, пане, — відповіла Люсі.
— Я теж, панно, — додав юнак. Люсі трохи зашарілася, розуміючи, що вони з Мішелем були прив’язані до одної людини: спільного друга; це було немов поєднанням її найінтимніших почуттів із почуттями іншого. Мішель відчув це та більше не наважувався кинути на дівчину погляд.
На щастя, дядько Гюгнен перервав їхню розмову чудовими словами: до столу! Сусідній кухар приготував прекрасну вечерю, що її дядько Гюгнен спеціально замовив для такої нагоди. Всі посідали до столу.
Спершу голод запрошених утамував густий суп з смачною вареною конятиною: до вісімнадцятого століття це м’ясо було у великій шані, а у двадцятому знову увійшло в моду; трохи згодом — чудесне бараняче стегно, консервоване у цукрі із селітрою: новий метод, що дозволяв зберігати м’ясо, при цьому збагачуючи його цінними смаковими властивостями; акліматизовані у Франції овочі з Еквадору, гумор та жвавість дядька Гюгнена, ґречність Люсі, яка подавала всім за столом, сентиментальний настрій Мішеля — усе сприяло тому, аби ця родинна вечеря видалась якомога теплішою. Марно гості намагалися її продовжити: усе скінчилась надто швидко, й серце повинно було капітулювати перед сатисфакцією шлунка.
Усі підвелися з-за столу.
— А зараз, — мовив дядько Гюгнен, — треба гідно завершити цей чудовий день.
— Підем на прогулянку! — вигукнув Мішель.
— Так, так! — підтримала юнака Люсі.
— Але куди? — спитав дядько.
— До Гренельського порту, — запропонував юнак.
— Чудово! Левіафан IV саме тільки-но прибув, тож ми зможемо насолодитися цим дивом!
Невеличкий гурт вийшов на вулицю, Мішель узяв дівчину під руку, і компанія попрямувала до кільцевої залізниці.
Знаменитий проект з перетворення Парижа на морський порт нарешті було реалізовано; у це довго не могли повірити; багато хто з жителів, які спостерігали за роботою на каналі, відкрито з нього глузували й наперед засудили проект за абсолютну, як вони вважали, непотрібність. Але десять років тому всі невіруючі мали визнати вже очевидну реальність.
Столиця вже погрожувала перетворитися на щось подібне до Ліверпуля у самому серці Франції; довгий ряд шлюзованих портових басейнів, виритих на широких рівнинах Гренеля та Іссі, мали змогу розмістити тисячу суден найбільшої тоннажності. Здавалося, що промисловість у цій геркулесовій праці досягла межі можливого.
Ідея прорити канал від Парижа до моря була не новою: про це думали й раніше, за минулих століть: скажімо, за часів правління Людовіка XIV або Людовіка-Філіпа. У 1863 році одна з компаній отримала дозвіл вивчити за свої кошти зони Крею, Бове та Дьєппа[83]; але полога територія потребувала численних шлюзів, а також значної кількості водних потоків для живлення; до того ж кількість води в Уазі й Бетюні, єдиних річках, що були доступні на шляху такого каналу, дуже скоро визнали недостатньою, й компанія змушена була припинити роботи.
Минуло шістдесят п’ять років, і за ідею взялася держава: за системою, що її вже пропонували минулого сторіччя, але тоді цей план було відкинуто через його надмірну простоту й логічність; мова йшла про використання Сени, природної артерії між Парижем та морем.
Менш ніж за п’ятнадцять років цивільний інженер на ім’я Монтане прорив канал, що починався на рівнині Гренель й закінчувався трохи нижче Руана; довжина його була 140 кілометрів, ширина — 70 метрів, а в глибину він сягав 20 метрів; це створювало русло місткістю приблизно в 190 000 000 кубічних метрів; такому каналові ніколи не загрожувало осушення, адже п’ятдесяти тисяч літрів води, що їх переганяла Сена за одну секунду, було із надлишком достатньо для його живлення.
Завдяки проекту Дюпейро у Франції існувала також мережа залізничних колій, побудована на берегових смугах усіх каналів. Потужні локомотиви, що котилися розташованими обіч рейками, без зусиль тягли на буксирі баржі й вантажні судна.
Така система набула широкого використання на каналі Руана, і можна зрозуміти, з якою швидкістю комерційні споруди й державні судна дісталися столиці.
Новий порт був побудований чудово, й незабаром дядько Гюгнен зі своїми гостями вже прогулювалися гранітними пристанями посеред волелюдного натовпу.
Загалом існувало вісімнадцять шлюзованих портів, з яких для урядових суден, що слугували для захисту рибного промислу й французьких колоній, було виділено лише два. Ще можна було побачити моделі старих броньованих фрегатів дев’ятнадцятого сторіччя, якими археологи милувалися, не надто вже на цьому й розуміючись.
Така військова техніка врешті набула неймовірних розмірів, хоча це можна було легко пояснити: впродовж п’ятдесяти років велася сміховинна боротьба між бронею та ядром: проламати або вистояти? Надводні облавки з кованого листового заліза стали занадто товстими, гармати — занадто тяжкими, тому судна просто почали тонути під власною вагою, що й призвело до завершення цього благородного конфлікту саме тоді, коли ядро майже взяло гору над бронею.
— Ось як тоді билися, — мовив дядько Гюгнен, показуючи на одного з таких залізних монстрів, що зараз сумирно покоїлись в глибині портового басейну, — закривалися в цих коробках, і вибір був невеликим: або ти топиш інших, або вони тебе.
— Але чи багато тоді важила особиста відвага? — зауважив Мішель.
— Відвага була знищена разом із гарматами, — сміючись, відповів дядько, — билися машини, а не люди; звідси — шлях до припинення воєн, що ставали смішними. Я ще можу зрозуміти, коли сходилися врукопашну, коли вбивали супротивника голими руками...
— Ви кровожерний, пане Гюгнен! — завважила Люсі.
— Аж ніяк, моє любе дитятко: я лише розсудливий, наскільки взагалі можливо бути розсудливим у тій безглуздій справі, про яку ми ведемо мову; у війни була своя логіка; але відтоді як ураження від пострілу гармати сягає відстані восьми тисяч метрів, а ядро масою тридцять шість фунтів на відстані ста метрів убиває тридцятьох чотирьох коней, що повернуті один до одного боками, і шістдесятьох вісьмох людей, — погодьтеся, що особиста відвага перетворилася на розкіш.
— Ви маєте рацію, — відповів Мішель, — машини знищили хоробрість, а солдати перетворилися на машиністів.
Під час цієї археологічної дискусії на тему воєн минулого прогулянка четвірки візитерів серед чудес торговельного порту продовжувалась. Навкруги поставало ціле місто з кабаре, де моряки, що сходили на берег, гуляли й пили на всю губу, вдаючи із себе багатіїв. Звідусіль було чутно їхні хриплі пісні й лайливі моряцькі вигуки. Ці зарозумілі молодики відчували себе як удома в торговельному порту просто посеред Гренельської рівнини, і вони мали повне право галасувати скільки їм заманеться. Втім, вони становили окремий прошарок населення та мали небагато спільного із жителями інших робітничих передмість, та й товариськістю не відрізнялися. Ніби Гавр, що його від Парижа відділяє сама лише Сена.
82
Пастух страхітливої дурепи