Сталося так, як того бажав дядько Гюгнен; сіли до столу, поїли, погомоніли про те про се; пан Гюгнен спостерігав за Кенсоннасом, який, не втримавшись, сказав йому за десертом:
— Скажу вам щиро, пане Гюгнене, ваше добре і чесне обличчя так тішить очі у цей час похмурих фізіономій; дозвольте потиснути вам руку.
— Пане Кенсоннасе, я знайомий із вами вже давно; мій хлопчик часто про вас розповідав; я знаю, що ви з наших, і я вдячний Мішелеві за такий приємний візит; він добре зробив, що привів вас із собою.
— Еге ж! Скажіть ліпше, що це я його привів, і ви матимете рацію.
— Мішелю! Що сталося, що тебе повинні приводити до дядька?
— Пане Гюгнене, — продовжував Кенсоннас, — приводити — це м’яко сказано, скорше вже волокти.
— О, Кенсоннас — саме перебільшення!
— Але все ж таки... — мовив дядько.
— Пане Гюгнене, — вів далі піаніст, — уважно на нас подивіться.
— Я дивлюся на вас, панове.
— Мішелю, покрутись-но, щоб твій дядько міг розгледіти нас з усіх боків.
— Дозвольте дізнатись про причину такої вистави? — поцікавився Мішель.
— Пане Гюгнене, чи не здається вам, що в нас є щось від людей, яких нещодавно виставили за двері?
— Виставили за двері!
— О, так! І виставили так, як більше вже не виставляють.
— Що сталося? Невже якесь нещастя?
— Щастя! — скрикнув Мішель.
— Дитя! — мовив Кенсоннас, стенувши плечима. — Пане Гюгнене, ми залишилися просто на вулиці, точніше — на бітумі Парижа!
— Чи це можливо?
— Так, дядьку, — підтвердив Мішель.
— Що ж, врешті, трапилось?
— А от що, пане Гюгнене.
Отож Кенсоннас почав оповідати сумну пригоду друзів; його особлива манера розповідати й дивитися на події і, хай би там як, його рясне філософствування викликало у дядька Гюгнена мимовільну посмішку.
— Однак сміятися тут нема з чого, — мовив він.
— І плакати теж, — додав Мішель.
— Що з вами буде?
— Краще думати не про мене, а про дитя, — завважив Кенсоннас.
— А ще краще, — попрохав юнак, — говорити так, ніби мене тут немає.
— Ситуація склалася така, — вів далі Кенсоннас. — З огляду на те, що хлопець не може бути ані фінансистом, ані комерсантом, ані підприємцем, — як він виживе на цьому світі?
— У цьому й полягає питання, — погодився дядько. — І воно вкрай складне; щойно ви перерахували, пане, три єдині сучасні професії; інших я не знаю, хіба що стати...
— Власником, — продовжив піаніст думку Гюгнена.
— Точно!
— Власником! — вибухнув сміхом Мішель.
— Саме так! Він ще кепкує! — вигукнув Кенсоннас. — І з непробачною легковажністю ставиться до цього прибуткового та почесного заняття! Бідахо, ти колись замислювався над тим, що означає слово «власник»? Але ж, сину мій, за цим словом ховається неймовірне! Тільки задумайся про те, що проста смертна людина, як ти, з плоті і крові, народжена такою ж простою смертною жінкою, володіє ділянкою земної кулі! Що ця ділянка земної кулі належить йому по праву, так само, як і голова, а інколи й більше! Що ніхто, навіть Господь Бог, не може відняти у нього цієї ділянки земної кулі, яку він передасть своїм спадкоємцям! Що він має право цю ділянку землі копати, перекопувати, забудовувати, як йому заманеться! Що повітря, яке її огортає, вода, що її живить, — усе це його! Що він може спалити своє дерево, випити свої струмочки, з’їсти свою травичку, якщо це йому до смаку! Що кожного дня він думає: часточка цієї землі, що її створив Господь у перший день творення, належить мені; ця площа півкулі — моя, моя власна, з шести тисячами туазів придатного для дихання повітря, що над нею, з півтораста тисячами льє земної кори, що під нею! Що, зрештою, ця людина — власник території до самого ядра земної кулі, і володіння ці обмежені тільки володіннями співвласника з іншого її боку! Але якщо тобі так смішно, моє гідне співчуття дитя, це означає, що ти ніколи не підраховував, що людина, яка володіє одним-єдиним гектаром землі, насправді є господарем, абсолютно повноправним, зауваж, господарем, конуса, що містить у собі двадцять мільярдів кубічних метрів, і все це — його, лише його, й тільки!
Кенсоннас був майстром змалювання! А його жести, його інтонація, міміка! Усе це справляло враження, неможливо було не уявити: ось людина, яка знайшла своє місце під сонцем, ось власник!
— О, пане Кенсоннасе, ви неймовірний! — вигукнув дядько Гюгнен. — Ви викликаєте бажання стати власником до кінця своїх днів!
— От бачите! Невже я не маю рації, пане Гюгнене! А це дитя лише сміється!
— Так, сміюся! — відказав Мішель. — Адже ніколи не буду володіти навіть одним кубічним метром! Хіба лише випадок...
— Що? Випадок? — перебив його піаніст. — Ти вживаєш це слово, але ти не розумієш його!
— Що ти маєш на увазі?
— Я маю на увазі, що «випадок» — це арабське слово, і воно означає «складний»! І нічого більше; отже, в цьому світі є лише складнощі, які треба перебороти! А якщо підійти до цієї проблеми з наполегливістю і розумом, то все вийде!
— Саме так! — підтримав музиканта дядько Гюгнен. — То як, Мішелю, що ти про це думаєш?
— Дядечку, я не настільки амбітний, і Кенсоннасові двадцять мільярдів мало мене хвилюють!
— Але ж один гектар землі дає від двадцяти до двадцяти п’яти гектолітрів зерна, а з одного гектолітра зерна можна випекти сімдесят п’ять кілограмів хліба! Півроку харчування за умови вживання одного фунта на день!
— О! Харчуватись, харчуватись! — скрикнув Мішель. — Завжди одна й та сама пісня!
— Так, синку мій! Це пісня хліба, яку часто наспівують із сумною мелодією!
— Але зрештою, Мішелю, — спитав дядько Гюгнен, — що ти збираєшся робити?
— Якщо б я був абсолютно вільним, дядечку, — відказав юнак, — я волів би втілити в життя одне означення щастя, про яке я десь вичитав: за цим означенням, щастя можливе за чотирьох умов.
— І яких саме, можна дізнатись? — спитав Кенсоннас.
— Життя на природі, — відповів Мішель, — кохання жінки, відмова від будь-яких амбіцій і творення нового.
— Ну, тоді Мішель уже виконав половину програми! — сміючись, зауважив Кенсоннас.
— Як це так? — здивувався дядько Гюгнен.
— Життя на природі? Його виставили на вулицю!
— Із цим згоден, — мовив дядько.
— Кохання жінки?..
— Це опустимо, — зашарівся Мішель.
— Добре, — глузливо відповів дядько.
— Що стосується двох інших пунктів, — вів далі Кенсоннас, — то це вже складніше! Як на мене, він достатньо амбітний, аби повністю відмовитися від будь-яких амбіцій...
— Але творення нового! — із запалом скрикнув Мішель, підіймаючись з-за столу.
— Цей хлопець на таке здатний! — згодився Кенсоннас.
— Бідне дитя, — сумно зітхнув Гюгнен.
— Дядечку...
— «Ти нічого не знаєш про життя, і все життя треба вчитися жити», — сказав Сенека; благаю тебе, не дай безглуздим надіям ввести тебе в оману, подумай про перешкоди!
— Отож-бо воно і є, — вів далі піаніст, — не все так просто на цьому світі! Тут треба, як і у механіці, розумітися на середовищі та взаємодії! Взаємодії з друзями, ворогами, нав’язливими людьми, суперниками! Середовищі жінок, родини, суспільства; вправний інженер має враховувати все!
— Пан Кенсоннас має рацію, — погодився дядько Гюгнен, — але уточнімо іще таке, Мішелю; донині ти не досягнув успіху у фінансовій сфері.
— Саме тому я хочу орієнтуватися на свої смаки і здібності!
— Твої здібності! — вигукнув піаніст. — Знаєш, зараз ти нагадуєш сумне видовище поета, який помирає з голоду, але все ще плекає надію!
— Цей диявол Кенсоннас усе перетворює на жарт! — зітхнув Мішель.