— Я не жартую, я аргументую! Ти хочеш стати митцем у той час, коли мистецтво вже мертве!
— Ба! Мертве!
— Мертве! І поховане разом з епітафією та похоронною урною з прахом! Приклад: ти художник? Ну то живопису більше не існує; картин більше нема, навіть у Дуврі; минулого сторіччя їх так майстерно відреставрували, що всі вони злущилися; зі «Святого сімейства» Рафаеля залишилася лише рука Діви Марії та око Святого Йоана, а це, погодься, небагато; від «Весілля в Кані Галілейській»[91] залишився один лише смичок, що висить у повітрі, граючи на летючій віолі[92]; цього замало! Тіціани, Корреджо, Джорджоне, Леонардо, Мурільйо[93] і Рубенси страждають нині від захворювання шкіри, яке передалося їм через контакт зі своїми лікарями, й вони від цього помирають; у розкішних рамах ми маємо тепер лише невловимі тіні, розпливчасті лінії й роз’їдені, потемнілі, невизначені кольори! Картини залишили тліти, і художників разом із ними; ось уже п’ятдесят років не було жодної виставки! І це чудово!
— Чудово? — здивувався пан Гюгнен.
— Без сумнівів, адже минулого сторіччя той самий реалізм розвинувся настільки, що більше його неможливо було терпіти! Подейкують навіть, що якийсь Курбе[94] під час однієї з останніх своїх виставок здійснив один акт, безперечно, один із найбільш гігієнічних, але водночас і найменш елегантних у житті! Пташки Зевксіса за мить би розлетілися!
— Який жах! — зітхнув дядько.
— Зрештою, він був з Оверні, — відказав Кенсоннас. — Отже, у двадцятому сторіччі немає більше ані живопису, ані художників. Може, є хоча б скульптори? Їх ненабагато більше, відтоді як прямісінько посеред двору Дувра поставили музу промисловості: така собі кремезна мегера, що всілася на циліндр автомобіля; на колінах вона тримає віадук, одною рукою відкачує повітря помпою, іншою — роздмухує міхи, на шиї у неї — кольє з маленьких локомотивчиків, а в зачіску вбудований громовідвід!
— Правду кажучи, я хотів би подивитися на цей шедевр! — сказав пан Гюгнен.
— І він того вартий, — погодився Кенсоннас. — Отже, скульпторів нема! Може, є музиканти? Мішелю, ти знаєш мою думку з цього приводу. Ти скажеш мені про літературу? Але хто зараз читає романи? Судячи зі стилю, їх не читають навіть автори! Ні! Усе це скінчилось, минуло, сконало!
— Але все-таки, — заперечив Мішель, — є ще професії, які межують із мистецтвом!
— О, так! Колись можна було б піти у журналісти, тут я з тобою згоден; це було можливо у часи, коли існувала буржуазія, яка вірила газетам і займалася політикою! Але кого зараз хвилює політика? Зовнішня? Ні! Війни бути не може, і дипломатія вийшла з моди! Може, внутрішня? Повне затишшя! Партій у Франції не існує: орлеаністи[95] займаються торгівлею, а республіканці — промисловістю; заледве можна нарахувати декількох легітимістів, які приєдналися до неаполітанських Бурбонів і видають якусь там Газету, аби було де жалітися і позіхати! Уряд займається своїми справами, немов зразковий негоціант, та й рахунки свої оплачує акуратно; ширяться чутки, що цього року вони навіть сплатять дивіденди! Вибори більше нікого не захоплюють; депутатів змінюють на посаді їхні сини, й вони спокійно, без зайвого галасу, виконують свої обов’язки законодавців, мов слухняні дітки, що працюють у своїх зачинених кімнатах! Можна справді подумати, що «кандидат» походить від слова «кандід»[96]! З огляду на такий стан речей, до чого та журналістика? Ні до чого!
— Усе це, на жаль, правда, — відповів дядько Гюгнен, — журналістика відбула своє.
— Так! Як випущений з Фонтевро або Мелена[97]в’язень; і більше вона не повернеться. Сто років тому нею зловживали, а страждаєм від цього ми; вже тоді ніхто не читав, але всі писали; у 1900 році кількість газет у Франції, політичних, ілюстрованих та інших, сягала шістдесяти тисяч; задля підвищення рівня просвіти у селах їх видавали усіма діалектами й мовами: пікардійською, баскською, бретонською, арабською! Так, панове, існувала газета арабською: «Вартовий Сахари», що її тодішні гострослови називали journal hebrdomadaire[98]! І от уся ця жвава несамовитість газет призвела до смерті журналістики, з тої безсумнівної причини, що читачів стало менше за авторів!
— Але на той час існували ще й місцеві газетки, на яких можна було так-сяк перебутися, — відказав дядько Гюгнен.
— Без сумнівів, — відповів Кенсоннас, — але незважаючи на всі їхні хороші сторони, з ними сталося те саме, що з кобилою Роланда; хлопці, які писали для них статті, настільки перемудрували, що джерело знань скоро було вичерпано; ніхто вже нічого не розумів, навіть ті, хто щось читали; втім, наші милі письменники завершили тим, що просто повбивали один одного, оскільки ніколи до того часу ще не давали стільки ляпасів й ударів ціпками; аби їх витримати, треба було мати кремезну спину й не менш тверді щелепи. Надмірність призвела до катастрофи, й бульварна журналістика відійшла у забуття слідком за серйозною.
— А як щодо критики, яка могла тоді непогано прогодувати? — поцікавився Мішель.
— Я щиро вірю в те, що саме так і було! — відповів Кенсоннас. — Ця царина мала своїх володарів, і деякі з них були дуже талановиті, а хтось навіть продавав свій талант: стільки його було! Пороги великих Владик постійно оббивали; й дехто з них не гидував навіть встановленням тарифів на свої дифірамби, і їм платили, й платили доти, доки одна непередбачувана подія не покінчила із великими жерцями таврувань остаточно.
— І що ж це за подія? — поцікавився Мішель.
— Застосування однієї із статей Кодексу у широких масштабах. Оскільки тепер кожен, кого згадували у статті, мав право відповідати критикові в тій самій рубриці газети, такою ж кількістю рядків, то автори п’єс, романів, праць із філософії та історії почали масово відповідати своїм критикам; кожен мав право на таку ж кількість слів, що їх використав критик, і цим правом користувався; спочатку газетярі намагались опиратися, було організовано судовий процес, вони його програли; аби відповідати новим вимогам, вони збільшили формат своїх видань; але згодом туди втрутились технічні винахідники різних мастей і рівнів; писати про щось, не викликаючи реакції, що її обов’язково треба було помістити в газету, стало неможливо; цим так зловживали, що критику було вбито на пні. Разом із її смертю висохло останнє джерело журналістики.
— Але що ж тоді робити? — спитав дядько Гюгнен.
— Що робити? В цьому й питання! Хіба що стати лікарем, якщо не хочеш ані промисловості, ані торгівлі, ані фінансів! Та й то, чорт забирай! Як на мене, хвороби теж застаріли, і якщо медичний факультет не придумає якихось нових, скоро лікарі залишаться без діла! Я вже не кажу про адвокатуру; позовів до суду тепер не подають, радите йдуть один одному назустріч; перевагу віддають поганій домовленості, а не хорошому процесу: так швидше й вигідніше!
— Але ж мені здається, — мовив дядько Гюгнен, — є ще фінансові газети!
— Так, — відповів, Кенсоннас, — але чи захоче Мішель у це вплутуватись, писати для фінансових зведень, вдягати ліврею якогось там Касмодажа або Бутардена, приводити до ладу нікому не потрібні рахунки з продажу сала й рапсу, тривідсоткові кредити, щоденно терпіти звинувачення у помилках, з апломбом пророкувати події, зважаючи на те, що якщо прогнози не справдяться, про пророка забудуть, а якщо справдяться — то пророк зможе справедливо хизуватися своєю проникливістю, чи захоче він, нарешті, трощити за готівку фірми конкурентів задля того, аби якийсь там банкір отримав ще більше користі, що було б ще принизливіше, ніж прибирання його офісів? Чи погодиться Мішель на це?
— Звісно, ні!
— Залишається лише піти до уряду, стати чиновником; у Франції їх десять мільйонів; прорахуй усі шанси на висування своєї кандидатури та ставай у чергу!
— Мені таке рішення видається, певно, мудрішим, — мовив дядько.
— Мудрішим, але безнадійним, — відповів юнак.
— Але що ж тоді, Мішелю?
— У своєму огляді прибуткових професій Кенсоннас, однак, забув згадати іще одну, — відказав цей останній.
91
«Весілля в Кані Галілейський» — картина Паоло Веронезе, італійського художника доби пізнього Ренесансу.
92
Існує думка, що в чоловікові в білому, що на передньому плані грає на віолі, художник зобразив самого себе.
94
Гюстав Курбе — скандальний французький художник і скульптор, прибічник реалізму та натуралізму у мистецтві, противник класицизму. Одна з найскандальніших робіт, що визвала обурення тодішнього консервативного суспільства — картина «Повернення кюре з конференції», де він зобразив священнослужителів у п’яному вигляді.
95
Орлеаністи — з 1830 року прибічники династії Людовіка-Філіппа (король Франції з 1830 по 1848).
96
«Кандід» — від франц.
98
Journal hebrdomadaire — цікаве поєднання слів: французькою