— І яку ж? — здивувався піаніст.
— Професію драматурга.
— О! То ти хочеш зайнятись театром?
— А чому б і ні? Хіба театр, говорячи твоєю жахливою мовою, не годує?
— Я не казатиму тобі, що я про це думаю, краще ти все зрозумієш сам! Я дістану для тебе рекомендаційний лист на ім’я Генерального директора Драматичного складу; і ти побачиш усе на власні очі!
— І коли ти це зробиш?
— Не пізніше ніж завтра!
— Згода!
— Згода.
— Ви це серйозно? — здивувався дядько Гюгнен.
— Цілком серйозно, — відказав Кенсоннас, — можливо, у нього все вийде; у будь-якому разі обюрократитись можна завжди: хоч за півроку, хоч зараз.
— То що, Мішелю, ми побачимо тебе за роботою! Але ви, пане Кенсоннасе, розділяєте лихо з цим хлопчиком! Дозвольте поцікавитись, що збираєтесь робити ви?
— О, пане Гюгнене, за мене ви можете не хвилюватись! Мішель знає, що я маю великий проект.
— Так, — мовив юнак, — він хоче здивувати свою добу.
— Здивувати добу...
— Такою є шляхетна мета мого життя; мені здається, що справи йдуть добре, але спочатку я волів би спробувати за кордоном! Бо саме там, знаєте, можна здобути успіх!
— Ти поїдеш! — скрикнув Мішель.
— Так, за декілька місяців, — відповів Кенсоннас, — але ненадовго.
— Щасти вам! — мовив дядько Гюгнен, простягаючи Кенсоннасові, що вже підводився, руку, — і дякую вам за дружні почуття до Мішеля!
— Якщо дитина хоче піти зі мною, — мовив піаніст, — я зможу одразу віддати йому рекомендаційного листа.
— Охоче! — погодився юнак. — Прощавай, мій дядечку.
— Прощавай, синку.
— До побачення, пане Гюгнене, — попрощався піаніст.
— До побачення, пане Кенсоннасе, — відповів старенький, — і хай удача вам усміхнеться!
— Усміхнеться! — повторив Кенсоннас. — Цього замало, пане Гюгнене: я хочу, аби вона реготала!
Розділ XIV
Великий Драматичний Склад
У цю добу загальної централізації, що впливала на мислення так само, як і на механіку, в створенні Драматичного Складу не було нічого незвичного; у 1903 році знайшлися люди, тямущі й винахідливі, яким удалося отримати привілейоване право на заснування такого товариства.
Але минуло двадцять років, й організація перейшла до рук уряду: тепер вона виконувала накази Генерального директора, Державного Радника.
П’ятдесят театрів, що їх налічувала столиця, замовляли у неї п’єси на будь-який смак; одні з них майстрували заздалегідь, інші — під замовлення: для такого-то актора або за такою-то темою.
У цих умовах цензура вмерла природною смертю, а її символічні ножиці заржавіли десь у глибині шухляди; зрештою, вони пощербились від тривалого використання, але уряд волів не виділяти коштів на їхнє полагодження.
Директори театрів Парижа та провінції були державними чиновниками; їх призначали на посаду, видавали заробітну плату, потім пенсію й нагороджували відзнаками та орденами згідно з віком і вислугою.
Актори отримували кошти з бюджету, хоча статусу держслужбовців не мали; упередження минулого із кожним днем втрачали свою силу; їхнє ремесло стояло врівні із найповажнішими професіями того часу; їх усе частіше залучали до салонних вистав; вони ділилися ролями із запрошеними і врешті закінчили тим, що їх стали плутати із гістьми; великосвітні пані подавали акторам репліки, й у деяких ролях лунало таке:
«Ви краща за мене, пані, ваше чоло світиться доброчесністю, тоді як я... Я — всього лише нікчемна куртизанка...»
Та інші люб’язні речі.
А один із заможних сосьєтерів[99] «Комеді Франсез» навіть ставив у власному будинку п’єси інтимного характеру за участі синів багатеньких татусів.
Усе це значно сприяло популяризації професії актора.
Створення Великого Драматичного Складу винищило галасливу касту драматургів; члени товариства отримували щомісячну платню, до слова, дуже високу, а держава привласнювала усі прибутки за вистави.
Існувало також вище керівництво Драматургії. Якщо Великий Склад і не продукував шедеврів, то зрештою хоча б тішив публіку простенькими творами; авторів минулого більше не грали; інколи в Пале-Роялі[100] ставили Мольєра, разом із куплетами й дурними жартами панів акторів, проте це було скорше виключенням; Гюґо, Дюма, Понсара, Ож’є, Скріба[101], Сарду, Бар’єра, Меріса, Вакрі масово вилучили з програми; свого часу вони трішки зловживали своїм талантом, аби тепер вести за собою епоху; втім, у добре організованому суспільстві епоха повинна іти, а не бігти; оскільки згадуваний запряг мав ноги й легені, як у оленя, це було небезпечно.
Тепер у всьому панував строгий порядок: так і має бути у цивілізованих людей; драматурги-чиновники жили собі спокійно й не виснажувалися; немає більше цих богемних поетів, цих мерзенних геніїв, які, здавалося б, вічно бунтують проти існуючого стану речей; чи можна було нарікати на таку організацію, що вбивала людську особистість і годувала публіку відповідною для її потреб літературою?
Траплялось таке, що якийсь горопаха, відчуваючи, як у серці палає священний вогонь, робив спроби пробитися до театру; але вхід туди був для нього заборонений через контракти, підписані із Великим Драматичним Складом; тоді поет, якого не зрозуміли, власним коштом друкував якусь хорошу комедію, проте ніхто її не читав, і вона ставала здобиччю цих крихітних створінь з числа Ентомозоерів[102], які були, певно, найосвіченішими людьми свого часу, якщо зжирали все, що їм кидали гризти.
Отже, саме до Великого Складу, що його спеціальним декретом визнали суспільно корисним закладом, Мішель Дюфренуа покрокував, стискаючи в руці рекомендаційного листа.
Офіси товариства були розташовані на вулиці Нев-Палестро й займали приміщення колишньої казарми.
Мішеля провели до Директора.
Це був украй поважний чоловік, сповнений усвідомлення надзвичайної важливості своїх обов’язків; він ніколи не сміявся й залишався геть байдужим навіть до найбільш влучних жартів у водевілях; так, підлеглі кепкували, що на ньому можна випробовувати бомбу; вони докоряли йому в тому, що він тримає їх у дещо військовому режимі; але ж зі скількома людьми йому доводилось мати справу! Комедіографи, драматурги, водевілісти, лібретисти... не рахуючи вже двох сотень чиновників копіювального відділу й цілого легіону клакерів[103]!
Так, адміністрація забезпечувала ними театри, відповідно до характеру представлених п’єс; ці панове, добре виховані люди, переймали в мудрих викладачів делікатне мистецтво оплесків та вираження цілої гами людських емоцій.
Мішель показав лист від Кенсоннаса. Директор вголос його прочитав, тоді мовив:
— Пане, я добре знайомий із вашим заступником і радо б йому допоміг; він запевняє мене у ваших літературних здібностях.
— Але пане, я ще нічого не написав! — скромно заперечив юнак.
— Тим краще, для нас це тільки перевага, — запевнив його Директор.
— Щоправда, у мене є деякі нові ідеї...
— Це зайве, пане: з новими ідеями нам нема чого робити; у нашій справі особистість повинна цілком зникнути; вам треба розчинитись у широкій масі, що продукує посередні твори. От тільки я не можу зрадити встановленим правилам; аби вас прийняли, вам необхідно скласти іспит.
— Іспит? — здивувався Мішель.
— Так. Письмовий твір.
— Гаразд, пане, я цілком у вашому розпорядженні.
— Чи готові ви скласти іспит уже сьогодні?
— Як побажаєте, пане Директоре.
— Отже, зараз.
Директор віддав розпорядження, й за мить Мішель уже сидів у якійсь кімнаті з пером, папером, чорнилом і темою твору. Його залишили наодинці!
Яким же було його здивування! Він очікував на те, що йому доведеться коментувати якийсь історичний текст, розглянути п’єсу або проаналізувати шедевр античної літератури. Дитя!
99
Сосьєтер — член акторської трупи французького театру «Комеді Франсез», який водночас був і його пайовиком.
103
Клакер — особа, найнята для того, щоб гучними оплесками, вигуками або свистом створювати враження успіху чи спричинятися до провалу п’єси, артиста.