— То ти не зрадив своїй геніальній ідеї?
— Ні! Але поговоримо про тебе; ти боротимешся, це добре: чи є в тебе гроші?
— Декілька сотень франків.
— Негусто! Слухай, я залишу тобі своє житло; воно оплачене на три місяці вперед.
— Але ж...
— Я втрачу гроші, якщо ти не погодишся. У мене є тисяча франків заощаджень; розділимо їх.
— Ніколи! — заперечив Мішель.
— Який же ти бовдур, сину мій! Я мав би віддати тобі все, а я всього лише розділяю! Я винен тобі ще п’ятсот франків.
— Кенсоннасе! — зітхнув Мішель із сльозами на очах.
— Ти плачеш! Що ж, правильно робиш! Це обов’язкова сцена для вистави від’їзду! Не хвилюйся, я повернусь! Обіймемося!
Мішель кинувся в обійми друга, який присягнувся не виказувати свого зворушення й одразу хутко помчав, аби не порушити своєї обіцянки.
Мішель залишився один. Перш за все він вирішив нікому не розповідати про зміни у своєму становищі: ані дядькові, ані дідусеві Люсі. Не треба завдавати їм зайвих клопотів.
«Я буду працювати, буду писати, — повторював він, щоб підняти собі дух, — є ж ті, хто боровся, попри те, що невдячний вік відмовлявся їм повірити! Ми ще побачимо!»
Наступного дня він переніс свій скромний багаж у кімнату друга й одразу взявся до справи.
Мішель хотів опублікувати збірку поезії: непотрібної, але чудової, і він працював без упину, майже голодуючи, розмірковуючи і мріючи; він спав тільки для того, щоб мріяти далі.
Про сім’ю Бутарденів юнак більше нічого не чув; він уникав проходити вулицями, які їм належали, уявляючи, що вони хочуть його повернути! Але опікун навряд чи про нього думав; він тільки зрадів, коли позбувся цього нікчеми.
Єдиним його щастям, коли він покидав кімнату, було відвідати пана Рішло. Мішель тільки для того й виходив; він поринав у споглядання дівчини, черпаючи сили у цьому безкрайому джерелі поезії! Як він кохав її! І, треба зізнатися, як вона кохала його! Ця любов сповнювала його існування сенсом; він не розумів, що для того, щоб жити, необхідно було дещо інше.
Коштів у нього ставало дедалі менше, але про це він не думав.
Візит до професора якось у середині жовтня дуже його засмутив; Люсі була пригнічена, і хлопець захотів дізнатися причину її суму.
У Товаристві просвітницького Кредиту розпочалися заняття; клас риторики не ліквідували, це правда; але можна сказати, що його вже не існувало; у пана Рішло був лише один учень, один-єдиний! Якщо із ним раптом щось станеться, на що буде жити старенький викладач без статків? Однак цього можна було очікувати щохвилини, а тоді вже професора риторики виставлять за двері!
— Я не кажу про себе, — мовила Люсі, — я хвилююсь за свого бідолашного дідуся!
— Але ж я буду з вами! — відповів Мішель.
Проте хлопець вимовив ці слова з такою невпевненістю, що Люсі не наважилась навіть на нього поглянути.
Мішель відчув, як обличчя його червоніє від безсилля.
«Я пообіцяв бути з ними, — подумав він, залишившись на самоті, — і я маю дотриматися своєї обіцянки! Вперед, до роботи!»
Він повернувся до своєї кімнати.
Минуло багато днів; багато хороших думок розквітли за цей час у Мішелевій голові, втілюючись під його пером у прекрасні форми. Нарешті книжку було завершено, якщо тільки таку книжку можна колись завершити. Він назвав свою збірку поезії Сподівання, а в ті часи для того, щоб на щось сподіватись, необхідно було мати неабияку силу духу.
Отже, Мішель пішов по видавництвах; буде зайвим описувати одну й ту саму цілком очікувану сцену, яка відбувалась під час кожної із його божевільних спроб; жоден видавець не захотів хоча б ознайомитись з Мішелевим рукописом; марно було витрачено його папір, чорнило та й самі Сподівання.
Він повернувся у розпачі. Заощадження юнака добігали кінця; тоді він подумав про свого вчителя; він намагався знайти фізичну роботу, але машини всюди успішно заміняли людей; робочої сили уже нема; в іншу епоху він продав би своє тіло якомусь багатенькому синочку, який потрапив під призов до армії, але тепер таким більше не торгували.
Настав грудень, місяць виплати усіх платежів, холодний, печальний, похмурий; місяць, який завершує рік, але не завершує болю, місяць, який є ледь не зайвим для будь-кого. Найстрашніше слово французької мови закарбувалося на обличчі Мішеля: слово «злидні». Одяг його полиняв і потроху осипався, мов листя дерев на початку зими, однак із настанням весни він не виросте знову.
Мішель став соромитись самого себе; його візити до професора порідшали, та й до дядька так само; він переживав скруту; він пояснював свої нечасті відвідини важливими справами на роботі, ба навіть відрядженнями; він міг би викликати співчуття, якби у цю сповнену егоїзму добу співчуття не було заборонено.
Зима з 1961 на 1962 рік видалась особливо жорстокою; своєю тривалістю та суворістю вона перевершила зими 1789, 1813 і 1829 років. Холоди у Парижі настали 15 листопада, та до 28 лютого морози не слабшали ні на мить; висота снігу сягала сімдесяти п’яти сантиметрів, а товщина криги на ставках і деяких річках — сімдесяти сантиметрів; за два тижні стовпчик термометра впав до двадцяти трьох градусів нижче нуля. Протягом сорока двох днів Сена залишалася скутою кригою, а навігацію було повністю припинено.
Такі жахливі морози спіткали всю Францію і значну територію Європи; Рона, Гаронна, Луара, Рейн були вкриті кригою, Темза замерзла до самого Грайвзенда, на шість льє нижче від Лондона; порт Остенде[105] був вкритий настільки товстим шаром льоду, що по ньому могли пересуватися вози, а Великим Бельтом[106] проїжджали авто.
Суворою зима видалася навіть для Італії, де випало чимало снігу, Лісабона, де заморозки тривали чотири тижні, Константинополя, життя у якому повністю зупинилося.
Низькі температури трималися так довго, що це призвело до фатальних катастроф; багато людей повмирало від переохолодження; зміни на підприємствах довелося поскасовувати; по ночах люди замерзали на вулицях. Машини їздити не могли, потяги припинили свій рух; їхньому пересуванню заважав не лише сніг: машиністам неможливо було залишатися на своїх локомотивах, не змерзнувши до смерті.
Значних збитків лихо завдало сільському господарству; виноградники, каштанові, фігові, тутові, оливкові дерева Провансу пропадали у великій кількості; стовбури дерев за мить розтріскувалися по всій довжині; жоден кущ дроку або вересу не встояв під снігами.
Річні врожаї зернових та сіна було повністю знищено.
Можна лише уявити, які страшенні лиха випали на долю бідного населення, незважаючи на всі заходи, що їх ужила держава задля того, щоб їх полегшити; всі наукові ресурси були безсилими перед таким натиском природи; наука зуміла приручити блискавку, подолати відстані, підкорити своїй волі час і простір, зробити найпотаємніші сили природи доступними для мас, побудувати греблі проти повені, завоювати атмосферу, але боротися з цим жахливим, з цим непереможним ворогом — холодом — вона була неспроможна.
Суспільне милосердя робило трохи більше, але цього все одно було недостатньо, й злидні сягнули свого піку.
Мішель жорстоко страждав; печі він не мав, а ціни на пальне були зависокими. Тож він ніяк не обігрівався.
Невдовзі він був змушений звести своє харчування до найнеобхіднішого мінімуму, опустившись таким чином до вживання продуктів для бідноти.
Декілька тижнів він прожив завдяки чомусь схожому на страву, яка з’явилася у ті часи під назвою «картопляного сиру», що була з відвареного й розтертого тіста; але коштувала вона вісім су за фунт.
Тоді бідолаха перейшов на хліб із жолудів, який виготовляли із крохмалю цих висушених плодів дуба; його називали «хлібом нестачі».
Але за цих суворих часів вартість одного фунта такого хліба збільшилась до чотирьох су. Це все ще було занадто дорого.
У січні, найхолоднішому зимовому місяці, раціон Мішеля обмежувався хлібом з кам’яного вугілля.
Наука провела повний і ретельний аналіз цієї корисної копалини, яка, здавалося, була справжнім філософським каменем; вона містила в собі елементи алмазу, світла, теплоти, олії та тисячі інших, оскільки різноманітні їх комбінації давали сімсот органічних субстанцій. Але кам’яне вугілля у великій кількості містить також водень і вуглець: дві поживні речовини, що входять до складу зернових, не кажучи вже про ефірні масла, які надають смаку й аромату найсмачнішим фруктам.