Із цих водню й вуглецю такий собі доктор на прізвище Франкланд створив хліб, і продавали його за ціною два сантими за фунт.
Визнаймо те, що для того, аби померти з голоду, треба було бути добряче розбещеним; наука цього не дозволяла.
Отже, Мішель не помер! Але чи жив він?
Хай там як, але хліб з кам’яного вугілля був усе ж таки не безкоштовним, а якщо буквально не маєш змоги працювати, для тебе два сантими входять до складу франка лише обмежену кількість разів.
Невдовзі у Мішеля залишилася остання монетка. Протягом якогось часу він пильно її роздивлявся, потім зайшовся зловісним сміхом. Під впливом холоду він відчував, що його голову немов стиснув залізний обруч, а мозок починав кам’яніти.
«За два сантими за фунт, — рахував він, — із розрахунку один фунт на день, я маю попереду ще два місяці кам’яновугільного хліба. Але оскільки я ще нічого не дарував моїй маленькій Люсі, краще на останню монету у двадцять су я куплю їй мій перший букет».
Із цими словами неборака вискочив на вулицю, мов божевільний.
Термометр показував двадцять градусів нижче нуля.
Розділ XVI
Демон електрики
Мішель простував мовчазними вулицями; сніг стишував кроки рідкісних перехожих; автомобілі більше не їздили; була ніч.
«Котра година?» — подумав юнак.
— Шоста, — відповів йому годинник шпиталю Сен-Луї.
«Годинник, який потрібен тільки для вимірювання страждань», — майнуло у голові Мішеля.
Він прямував далі; ідея-фікс не відпускала його: він мріяв про Люсі; але часом думки про дівчину щезали проти його волі, а уява була неспроможна їх затримати; безсумнівно, річ у тім, що він був голодний. Звичка їсти.
Цими надзвичайно холодними днями небо сяяло незрівнянною чистотою; погляд губився у блискучих сузір’ях; Мішель, сам того не усвідомлюючи, милувався на Трьох Королів[107], що підіймалися східною частиною небосхилу у центрі величного Оріона.
Від вулиці Гранж-о-Бель до вулиці Фурно[108] іти неблизько; треба було перетнути майже весь старий Париж. Мішель вибрав найкоротший шлях: вийшов на вулицю Фобур-дю-Тампль, потім, повторюючи пряму траєкторію лінії метро, прокладену від вулиці Шато д’О, пройшов вулицею Тюрбіго до Центрального продовольчого ринку Де Аль.
Звідти, пройшовши під галереями розкішного входу, розташованого в кінці вулиці Вів’єн, він за декілька хвилин дістався Пале Рояля.
У садах Пале-Рояля було похмуро і безлюдно; усю їхню територію покривав гігантський білосніжний килим, без жодної плями, жодної темної ділянки.
«Прикро було б тут ступати», — подумав Мішель.
Він ні на мить не замислився про те, що це було б перш за все дуже холодно.
У кінці галереї Валуа він помітив яскраво освітлену квіткову крамницю; юнак швидко вбіг до приміщення та опинився у справжньому зимовому саду. Тут було все: рідкісні рослини, зеленіючі деревця, букети свіжих квітів.
Зовнішній вигляд бідолахи залишав бажати кращого; директор закладу не міг збагнути, що бідно одягнений хлопець шукає у його квітнику: це виглядало якось негармонійно. Мішель одразу це відчув.
— Чого вам треба? — пролунав різкий голос директора.
— Мені потрібен букет квітів за двадцять су.
— Двадцять су! — хмикнув крамар якомога презирливіше. — У грудні!
— Лише одну квітку, — відказав Мішель.
«Гаразд! Подамо йому милостиню!» — подумав крамар і простягнув юнакові букет напівзів’ялих фіалок. І взяв двадцять су.
Мішель вийшов. Витративши останні гроші, він відчув, як його охопило дивне відчуття іронічного задоволення.
— От я і залишився без жодного су! — вигукнув він, ледь помітно усміхаючись, у той час як погляд його залишався розгубленим. — Що ж! Зате моя маленька Люсі буде задоволена! Гарненький букет!
І він підніс до обличчя зів’ялі квіти, сп’яніло вдихаючи їх неіснуючий аромат.
«Вона так зрадіє, коли побачить фіалки цією суворою зимою! Вперед!»
Він дістався пристані, покрокував Королівським мостом, занурився у квартали Інвалідів та Військової школи (вони зберегли свої назви) й за дві години після того, як покинув свою кімнату на вулиці Гранж-о-Бель, він опинився на вулиці Фурно.
Його серце шалено калатало у грудях; він не відчував ані холоду, ані втоми.
«Я певен: вона на мене чекає! Ми так давно не бачились!»
Однак за мить йому спала інша думка:
«Але я не хочу приходити під час їхньої вечері! — подумав він. — Це було б неввічливо! Вони ж мене не запрошували! Цікаво, котра година?»
— Восьма, — відповіла церква Сен-Ніколя, гострий шпиль якої чітко вимальовувався на тлі неба.
«О! В цей час усі вже мають закінчити вечерю!» — вирішив юнак.
Він попрямував до будинку номер 49; тихо постукав у двері: хотів зробити сюрприз.
Двері відчинилися. Але тільки-но Мішель кинувся до сходів, його зупинив портьє.
— Ви куди? — спитав чоловік, міряючи хлопця поглядом з голови до ніг.
— До пана Рішло.
— Його тут немає.
— Як це так — немає?
— Його вже немає, якщо так вам більше подобається.
— Пан Рішло тут більше не живе?
— Ні! Поїхав.
— Поїхав?
— Був виставлений за двері!
— За двері! — вигукнув Мішель.
— Це був один із тих диваків, котрі не мають і су, коли надходить строк платежів. Його заарештували.
— Заарештували! — повторив Мішель, тремтячи всім тілом.
— Заарештували й відіслали.
— Куди? — спитав юнак.
— Цього я не знаю, — відказав чиновник; у цьому кварталі він належав лише до дев’ятого класу.
Мішель сам не зрозумів, як опинився на вулиці; він відчував, як паморочиться голова, як волосся на ній стало дибки; він мав жахливий вигляд.
«Заарештували, — повторював він, біжучи, — вигнали! Отже, йому холодно, отже, він голодний!»
І наш горопаха, думаючи про те, що всі, кого він любив, можливо, зараз страждають, сам відчув біль від голоду і холоду, про який уже встиг забути.
«Де вони? З чого вони живуть? Дідусь не мав нічого: його, напевно, звільнили! Отже, від нього пішов останній учень! От боягуз! От мерзотник! Якби я тільки його знав!»
— Де вони? — безперестанку повторював він. — Де вони? — спитав він якогось перехожого, що поквапливо ішов вулицею і, певно, сприйняв Мішеля за божевільного.
«Може, вона подумала, що я покинув її саму, у злиднях!»
Він відчув, як від самої думки про це у нього підгинаються коліна; він ледь не впав на затверділий сніг, але втримався на ногах завдяки відчайдушному зусиллю; іти він був не в змозі: він біг; надмірний біль інколи викликає такі аномалії.
Так Мішель мчав, безцільно й бездумно; скоро він упізнав будівлі просвітницького Кредиту. І з жахом кинувся тікати звідти.
— О! Науки! Індустрія! — вигукнув він.
Мішель повернувся назад. Протягом години він блукав поміж численних притулків, що їх налічував цей столичний квартал: Хворих Дітей, Сліпої Молоді, шпиталь Марії-Терези, Дітей-Підкидьків, Пологовий Будинок, шпиталі Південний, Ларошфуко, Кошен та Аурсін; він ніяк не міг знайти вихід з цього кварталу страждань.
«Але сюди я не хочу!» — думав він так, ніби якась сила штовхала його вперед.
За деякий час перед ним постали мури цвинтаря Монпарнас.
«Ліпше сюди», — подумав юнак.
І він тинявся, немов п’яний, цими полями мертвих.
Згодом він, сам до пуття не знаючи як, дістався Севастопольського бульвару на лівобережжі, пройшовши повз Сорбонну, де пан Флуранс, завжди жвавий, завжди молодий, продовжував успішно викладати.