Розділ XVII
Et in pulverem reverteris[117]
Як неборака провів залишок цієї жахливої ночі? Куди доля спрямувала його кроки? Можливо, він заблукав, так і не змігши вибратися з цієї лиховісної столиці, цього клятого Парижа? Ці запитання лишилися без відповідей.
Очевидно, він безперервно блукав незліченними вуличками, що оточують цвинтар Пер-Лашез, адже давнє поле Мертвих опинилось тепер у людному місці! Париж простягався на схід, до фортів Обервільє та Роменвіль.
Хай там як, але коли над білосніжним містом підбилося сонце, Мішель був на цвинтарі.
Він не мав більше сил розмірковувати про Люсі; його думки скрижаніли; серед цих могил він був блукаючим привидом, а не чужинцем: він почувався вдома.
Він піднявся головною дорогою й повернув праворуч, на вологі алеї нижнього кладовища; вкриті снігом дерева плакали над сліпучими від сонця могильними плитами; тільки на вертикальних надгробках, що їх сніг оминав, можна було прочитати імена померлих.
Незабаром Мішель побачив майже розвалений надгробний пам’ятник Елоїзи та Абеляра; від нього залишилися тільки три колони, що підтримували роз’їдений часом архітрав, немов Грекостасіс на Римському форумі.
Мішель дивився на все невидючим поглядом; трохи далі, у куточку, призначеному для тих, хто жив музикою та, можливо, від музики й помер, він прочитав прізвища Керубіні, Абенека, Шопена, Массе, Гуно... І пішов далі.
Він пройшов повз викарбуване на камені прізвище: без дати, без вирізьблених слів скорботи, без жодних пишних емблем; прізвище, що назавжди у віках — Ларошфуко.
Тоді він вийшов до частини цвинтаря з чистенькими, немов голландські будиночки, могилами; ґратки із зовнішньої сторони були відшліфовані, а сходинки до блиску натерті пемзою. Туди хотілося увійти.
«І там залишитись, — подумав Мішель, — спочити назавжди».
Ці надгробки відроджували в пам’яті усі існуючі архітектурні стилі: грецький, римський, етруський, візантійський, ломбардський, готичний... Ренесанс та двадцяте сторіччя поєдналися ідеєю рівності; померлі спочивають у єднанні, адже всі перетворюються на прах, і неважливо, стоять над ними мармурові, гранітні плити чи простий дерев’яний хрест.
Юнак ішов усе далі; він потроху піднімався похмурим пагорбом і, геть знесилений, схилився на мавзолей Беранже і Манюеля; ця конусоподібна кам’яна брила, без жодних оздоблень або скульптур, іще стояла тут, немов піраміда у Гізі; під нею лежали двоє друзів, поєднаних у смерті.
За двадцять кроків за ними пильнував задрапірований у мармурову тогу генерал Фуа; здавалось, він і досі їх захищає!
Аж раптом Мішелеві спало на думку пошукати знайомі прізвища; однак жодне із тих, над якими змилувався час, ні про що йому не говорило; багато написів на найпишніших надгробках прочитати було неможливо; емблеми зникли, колись поєднані руки тепер роз’єдналися, герби роз’їдені часом: могили теж мертві!
Проте Мішель усе йшов, збивався зі шляху, повертався, спирався на залізні ґратки; він бачив Прадьє, чия мармурова Меланхолія розсипалася, Дезож’є, зовсім не схожого на себе у своєму бронзовому медальйоні, надгробний пам’ятник Гаспару Монж, що його встановили своєму викладачеві студенти, й покриту вуаллю плакальницю Етекса, що припадала до усипальниці родини Распая.
Усе далі підіймаючись вгору, він пройшов повз чудовий пам’ятник, що вражав чистотою стилю й вишуканістю мармуру; його фриз прикрашали напіводягнені юні дівчата, які бігали й стрибали. Мішель прочитав:
Клервілю
від вдячних співгромадян
Мішель пройшов далі. Неподалік виднівся незакінчений надгробок Александра Дюма, який усе життя збирав кошти на чиїсь могили!
Мішель дістався сектору багатіїв, які могли дозволити собі розкішні поховання; там прізвища чесних жінок дивним чином сусідили з прізвищами знаменитих куртизанок, яким удалося заощадити на посмертний мавзолей; деякі з таких пам’ятників були неймовірно схожі на будинки розпусти. Трохи далі можна було побачити могили відомих актрис, над якими марнославні поети читали свої жалобні вірші.
Нарешті Мішель доплентався до іншого краю цвинтаря, туди, де Деннері Прекрасний спочивав вічним сном у своєму театральному склепі поруч із простим чорним хрестом Бар’єра, туди, де, немов у куточку Вестмінстерського абатства, збираються поети[118], туди, де Бальзак, позбувшись свого кам’яного савану, все ще чекав на власну статую; де від Делавіньї, Сувестра, Бера, Плув’є, Банвіля, Готьє, Сен-Віктора і сотень інших нічого не залишилось, навіть імені.
Трохи нижче — знівечений на своїй погребальній стелі Альфред де Мюссе: поет спостерігав за тим, як помирає верба, до якої він звертався у своїх найніжніших віршах та найщиріших зітханнях.
Цієї миті до сердеги немов повернувся розум; букет фіалок, що його він міцно притискав до грудей, упав на землю; ридаючи, Мішель підняв і поклав квіти на могилу забутого поета.
Потім він піднявся вище, іще вище, повний спогадів та страждання, аж поки раптом, у просвіті верб і кипарисів, перед його очима не постав Париж.
Удалині здіймався пагорб Валер’єн, праворуч — Монмартр, який усе чекав на Парфенон, що його атенці неодмінно встановили б на місці цього акрополя, ліворуч — Пантеон, Собор Паризької Богоматері, церква Сен-Шапель, Дім Інвалідів, а трохи далі — маяк Гренельского порту, що підносив свій гострий шпиль на висоту п’ятиста футів.
А під усім цим простягався Париж з його п’ятьма тисячами скупчених будинків, між якими проглядали задимлені труби десяти тисяч заводів.
Іще далі — нижній цвинтар; звідси деякі групки могил мали вигляд справжніх містечок, зі своїми вуличками, площами, спорудами, вивісками, церквами, ба навіть соборами, якщо траплялася домовина якогось пихатішого мерця.
А над головою літали повітряні кулі, оснащені громовідводами, які не залишали блискавкам жодних шансів упасти на незахищені будівлі, таким чином рятуючи увесь Париж від їхньої катастрофічної люті.
Мішель волів би перетяти мотузки, що їх тримали, аби місто назавжди щезло під вогняними потоками.
— О, Париж! — скрикнув він, сповнений гніву та безнадії. — О, Люсі! — прошепотів він, непритомно падаючи на сніг.
«Париж двадцятого століття» Жуля Верна (1863)
Видавець П’єр-Жуль Етцель відмовився видати роман Жуля Верна «Париж двадцятого століття», й протягом тривалого часу не було сумнівів у тому, що рукопис зник. Випадково віднайдений в одному із сейфів сина письменника, він нарешті дочекався своєї публікації у 1994 році.
Роман, написаний Жулем Верном (1828-1905) у віці 22 років, за рахунком є четвертим в його творчому доробку, що налічує сімдесят опублікованих протягом сорока років творів, серед яких — широко відомі «П’ять тижнів на повітряній кулі», «Навколо світу за вісімдесят днів», «Двадцять тисяч льє під водою», «Подорож до центру Землі», «Із Землі на Місяць» тощо. Перекладені багатьма мовами, романи Жуля Верна часто-густо адаптують для коміксів, телебачення та кіно. Він залишається одним із найбільш популярних та тиражованих французьких письменників у світі.
Незважаючи на те, що творчість цього автора здебільшого пов’язують із «підлітковою літературою», письменник завжди підпадав під цензуру Міністерства національної освіти, а критики й учбові інституції його зневажали, закидаючи Верну «політично хибні погляди».
Жуль Верн (1828-1905)
Жуль Верн народився в Нанті, але заради навчання на факультеті права переїхав до Парижа. Закінчив навчання 1850 року, у студентські роки не покидав писати п’єси та новели. Того ж року успіх п’єси «Зламані соломинки» підштовхує його до думки про кар’єру драматурга, а 1852 року він навіть отримує посаду секретаря у Ліричному театрі; проте успіх виявився нетривалим, і Жуль Верн швидко полишає свої амбітні наміри стати великим драматургом. Тоді він береться до написання історій та статей «заради шматка хліба», працюючи для відносно популярних журналів та черпаючи натхнення зі свого захоплення науковими й технічними досягненнями.
118
Куточок Вестмінстерського абатства — одна з прибудов Вестмінстерського абатства, де поховано знатних британських письменників, установлено пам’ятники й меморіальні дошки.