«Ідеальне місто»:
«Ось уже принаймні сто років, як у Ліцеях не викладають ані латини, ані грецької! Програму освітніх закладів обмежили вивченням суто техніки, торгівлі та промисловості! [...]»
«Париж двадцятого століття»:
«— А вчора! Буквально вчора! Horresco referens, вгадайте, друзі мої, якщо, звісно, наважитесь, як інший переклав такий рядок з четвертої книги Георгік:
immanis pécans custos...
[...]
Gardien d’une épouvantable pécore»
«Ідеальне місто»
«Чи знаєте ви, як у контрольному перекладі для іспиту на ступінь бакалавра найсильніший кандидат переклав:
Immanis pécans custos?
— Ні.
— А так: Gardien d’une immense pécore[137]».
До слова, одна з новел юнацького періоду Жуля Верна, «Маркіз Ансельм де Тійоль одружується»[138], яка тривалий час залишалася невиданою, містить безліч цитат із поезій Вергілія, що їх згадує юний маркіз під час бесід зі своїм наставником Назоном Параклетом.
Разом з тим рядок «immanis pécaris custos, immanior ipse», певно, вельми подобався Жулю Верну, адже письменник втретє використовує його в XXXIX розділі роману «Подорож до центру Землі» [у доповненій його версії 1867 року), в епізоді, коли посеред стада гігантських чотириногих створінь дослідникам центру Землі вбачається геть неймовірна жива істота.
Але повернемося до «Ідеального міста». В цьому оповіданні знаходимо тему електричного концерту, що фігурує також у XVI розділі роману «Париж двадцятого століття», лише з тією різницею, що якщо у першому з названих творів, в епізоді, коли піаніст давав концерт у Парижі, «його інструмент електричними проводами було під’єднано до піаніно Лондона, Відня, Рима, Петербурга, Пекіна» і, звісно ж, Ам’єна, тоді як у другому «Двісті піаніно, за угорським проектом поєднані між собою за допомогою електричного струму, водночас слухались руки одного-єдиного музиканта!» І все це — перед десятитисячною аудиторією та з «оглушливим гуркотом». У першому випадку, як бачимо, мова йде про передачу музики на відстані; у другому — про підвищення потужності самого музичного інструмента.
«Париж двадцятого століття» та «Ідеальне місто» пов’язані між собою іще двома музичними темами: засиллям какофонічної музики, що бере гору над музикою традиційною, та натхненних наукою музичних пасажів («Тілор’єна, або Фантазія на тему Перетворення карбонатної Кислоти на Рідину» у «Парижі двадцятого століття» та «Фантазія квадрату гіпотенузи ля мінор» в «Ідеальному місті»).
Два інші вернівські міста, які ми могли б порівняти з описом Парижа в представленому творі, — це Мільярд-Сіті в романі «Плавучий острів» (1895) та Центрополіс (або Юніверсал-Сіті, згідно з виданнями) в новелі «У році 2889[139]», що її написав Мішель Верн за згодою батька і яку той пізніше передивився.
Дія роману «Плавучий острів» розгортається у невизначену епоху («Протягом цього року — важко визначити, якого саме в найближчі три десятиліття», розділ I[140]). Мільярд-Сіті, столиця Стандарт-Айленду, штучного острова мільярдерів, має кілька паралелей із «Парижем двадцятого століття» (приміром, «електричні ліхтарі», що заливають вулиці своїм світлом, розділ VII]. Проте вважаємо за необхідне зазначити, що цей роман був написаний приблизно тридцятьма роками пізніше за «Париж двадцятого століття».
Американська метрополія 2889 (або 2890] року, Центрополіс (Юніверсал-Сіті] також подеколи нагадує Париж у двадцятому столітті, але час, коли відбуваються події цього твору, настільки віддалений від реальності, що автор наважується змалювати такі винаходи й описати такі ситуації, які у 1960 році видалися би йому маловірогідними (приміром, небо, що його розсікають тисячі аеромобілів та аероомнібусів, колонізована Сполученими Штатами Великобританія]. Проте картина двадцятого століття, представлена Жулем (та Мітелем] Верном, у цьому разі аж ніяк не песимістична, на противагу картині Парижа 1960 року.
Усе це свідчить про те, що письменник не забув про рукопис «Парижа двадцятого століття». Він згадав про нього, для прикладу, коли у 1899 році писав свій роман «Подорож стипендіатів», надрукований у 1903 році. Перший розділ містить таку собі наукову метафору, яку знаходимо також у першому розділі «Парижа двадцятого століття»: «Збуджені овації запаленої швидкістю оратора публіки не вщухали» («Подорож стипендіатів»]; «його поквапливу манеру говорити можна було порівняти з крилом повітряного двигуна, що обертається з неймовірною швидкістю; спинити цей потік слів під підвищеним тиском здавалося неможливим» («Париж двадцятого століття»]. В обох наведених уривках йдеться про церемонію вручення нагород.
І все ж таки роман «Париж двадцятого століття» не можна назвати прелюдією до подальшої творчості письменника тільки тому, що якісь моменти у ньому нагадують інші твори Жуля Верна. Однак саме він дозволяє відчути, як народжується своєрідний вернівський стиль, у якому, без сумнівів, присутні свої вади та невправності, але й свої беззаперечні достоїнства. Уже тут відчувається любов Верна до численних перераховувань (громадських закладів, письменників, поетів, учених, музикантів), котрі згодом переростатимуть в переліки назв риб, комах, рослин, що їх юні читачі «Неймовірних подорожей» подекуди волітимуть пропустити, а інші, навпаки, високо цінуватимуть за їхні поетичні якості. У цьому творі вже помітне вернівське почуття гумору. А головне — відчувається здатність так відтворити реалії доби, щоб ми змогли угледіти в них контури майбутнього.
Найцікавішим у «Парижі двадцятого століття», на мою думку, є те, що цей твір є, якщо можна так висловитись, енциклопедію вернівського мислення на стадії його формування, що дозволяє взяти під сумнів подальші твердження деяких критиків. Приміром, письменнику закидали, що він, за вдачею оптиміст у тому, що стосується долі людства та наукового прогресу, внаслідок різних життєвих обставин нібито перестав ним бути: війна 1870 року[141], родинні проблеми (не надто щасливий шлюб та надзвичайно важкий характер сина, особливо в період 1877-1887 рр.), замах на вбивство у 1886 році[142], смерть Етцеля[143], а також таємничої коханки Верна: усе це буцімто спричинилося до того, що наприкінці свого життя письменник навернувся до песимізму, яким просякнуті його останні твори.
Однак текст «Парижа двадцятого століття», суто автобіографічного роману ранніх років творчості Жуля Верна, свідчить про протилежне. Молодий Верн, утілившись в образі головного героя Мішеля, пише вірші, шукає видавця та має трагічне бачення людських стосунків та суспільства загалом: за вийнятком декількох друзів, ми в цьому світі самотні (епізод із продавцем квітів у XVI розділі здається мені в цьому сенсі дуже символічним). Отже, песимізм у творах Верна присутній із самого початку, ба більше — він є сталою складовою жуль-вернівського мислення, яка подеколи дається взнаки впродовж усієї його творчої кар’єри. Втім, хай там як, але у «Парижі двадцятого століття» цей песимізм розбавлено переможним і невпинно життєдайним гумором. Автор закликає читача кинути власний критичний погляд на довколишній світ.
Жуль Верн
/Jules Verne/
(1828-1905) — відомий французький письменник, популяризатор науки і автор численних наукових передбачень, переважна більшість яких на сьогодні збулися (98 зі 108). Разом із Гербертом Веллсом Жуль Верн вважається засновником жанру наукової фантастики. Важко переоцінити вплив письменника на пригодницьку та фантастичну літературу, а такі його всесвітньовідомі твори, як «П’ять тижнів на повітряній кулі», «Подорож до центру Землі», «Із Землі на Місяць», «Діти капітана Гранта», «20 000 льє під водою», «Навколо світу за вісімдесят днів», «Таємничий острів» та багато інших не лише багато в чому передбачили подальший напрям розвитку технологій та інженерної думки, а й досі бентежать та захоплюють уяву все нових і нових поколінь його читачів.
138
Новела була опублікована у «Нантських рукописах», том 3, вид-во «Le Cherche Midi», Муніципальна бібліотека міста Нант, 1991 р. (попереднє видання). Того ж року була опублікована вдруге (вид-во Editions de l’Olifant, м. Поррантрюї).
139
«In the year 2889» — новела, написана Мітелем Верном, але підписана батьком, спершу з’явилася англійською мовою в нью-йоркському журналі «The Forum» (лютий 1889 р.). Опублікована вдруге, цілком ймовірно, після виправлень Жуля Верна, під назвою «Один день з життя американського журналіста у 2890 році», у «Спогадах Ам’єнської Академії» (1890) і в «Ілюстрованому додатку» газети «Petit Journal» (29 серпня 1891 р.). Мішель Верн знову опублікував її у посмертній збірці новел Жуля Верна «Вчора і завтра. Оповідання й новели» (Париж, вид-во Етцеля, 1910) під назвою «У XXIX сторіччі: Один день з життя американського журналіста у 2889 році».
142
1886 року Жуль Верна мало не вбив власний племінник Гастон, що страждав параноєю. На щастя, тридцятилітній хворий схибив і влучив дядькові у ногу, внаслідок чого письменник до кінця своїх днів залишився інвалідом.