— Завтра, — відповів Атаназ; пан Кенсоннас буде проінформований.
Юнак покинув будівлю банківського дому, розмірковуючи не про свою нову посаду, а про того Кенсоннаса, саме лише ім’я якого наводило на хлопця жах. Ким міг бути цей чоловік? Певно, якийсь старезний дідуган, що поклав своє життя на переписування статей з Великої Книги, вже років шістдесят, не менше, підводячи баланси поточних рахунків, несамовито розраховуючи сальдо й повертаючи векселі! Одне дивувало Мішеля: чому бухгалтера ще не замінили машини.
Однак його, незважаючи ні на що, переповнювала справжня радість: радість від думки про те, що він може нарешті покинути лічильну машину; він пишався тим, що так і не зміг її опанувати; до того ж схожість апарата з піаніно була йому просто огидна.
Замкнувшись у своїй кімнаті, Мішель і не помітив, як ніч оповила його думки; він лежав на ліжку, але заснути не міг; розумом його почали оволодівати якісь привиддя. То йому ввижалась Велика Книга, збільшена до фантастичних розмірів; то йому здавалося, що він відчуває, як білі сторінки здавлюють його, немов висушене листя з гербарію, або ж уявляв себе ув’язненим у корінці книги, що розчавлює його своїми тисненнями з міді.
Він крутився у ліжку в сильному збудженні: його охопило непереборне бажання побачити цей чудесний апарат.
«Це просто хлоп’яцтво, — повторював він про себе, — але так мені буде легше».
Мішель зіскочив з ліжка, відчинив двері своєї кімнати і, виставивши вперед руки, кліпаючи очима, спотикаючись, напомацки попростував до банківських офісів.
Просторі зали були напрочуд темними й тихими: вдень усі приміщення банку наповнював гуркіт грошових операцій, брязкання монет, шелест купюр, поскрипування пера на папері... Мішель навмання просувався, гублячись у цьому лабіринті; він не знав, де саме шукати Велику Книгу; але він ішов далі; йому треба було пройти до зали з машинами; у темряві він їх побачив.
«Вони сплять, — прошепотів він, — вони не рахують!»
Мішель продовжував свою розвідку; тепер він крокував залою з гігантськими касами, безперестанку на них натикаючись.
Аж раптом він відчув, як підлога під його ногами ніби похитнулася; страшенний гуркіт оглушив його; двері зали з шумом зачинились за його спиною; замки й засуви швидко увійшли у свої гнізда; приголомшуючий свист здійнявся з усіх сторін; стовп світла осяяв залу, у той час як Мішель, здавалося, все падав і падав у бездонну прірву.
Відчувши нарешті, як ноги твердо стали на землю, розгублений і наляканий юнак думав тільки про одне: якомога швидше втекти звідти. Але ж ні! Він був усередині залізної клітки.
Тої миті до нього кинулися якісь напіводягнені люди.
— Крадій! — кричав один з них.
— Попався! — волав інший.
— Викликайте поліцію!
Мішель одразу впізнав ці голоси: свідками його катастрофи були пан Касмодаж і кузен Атаназ.
— Ви! — вигукнув один.
— Він! — вигукнув другий.
— Ви хотіли обібрати мою Касу!
— Цього ще не вистачало!
— А може, це сновида? — припустив хтось.
Добре ім’я Дюфренуа було врятоване: цю думку підтримала більшість чоловіків у нічних сорочках. Мішеля, безвинну жертву модернізованих Кас, які самі себе захищають, було звільнено.
Простягаючи руки у пітьмі, Мішель випадково торкнувся цієї неоціненної Каси, чутливої і цнотливої, мов юна дівчина; запобіжний пристрій миттєво спрацював: пересувні плити підлоги розверзлися, освітлення автоматично ввімкнулося, коли зачинились двері. Розбуджені шумом службовці кинулися до клітки, що опустилася в підвальне приміщення банку.
— Це навчить вас, — мовив до юнака банкір, — як прогулюватися там, де вам нема чого робити!
Присоромлений Мішель не знав, що на це відповісти.
— Ех! Який все ж таки чудовий пристрій! — вихваляв машину Атаназ.
— Однак ідеальним він буде тільки тоді, — відказав йому пан Касмодаж, — коли крадій, опинившись у блоці безпеки, за допомогою спеціальної пружини буде доставлений прямісінько до префектури!
«А ще краще — якщо машина автоматично застосує до нього відповідну статтю про крадіжки зі зломом!» — подумав Мішель.
Але він вирішив промовчати, хутко вибігши із зали під гучний і веселий регіт.
Розділ VI
У якому Кенсоннас з’являється на вершинах Великої Книги
Наступного дня Мішедь попрямував до бухгалтерських офісів; звідусюди було чути іронічне шушукання працівників банку: нічна пригода юнака переходила із уст в уста, і кожен вважав своїм обов’язком посміятися з нього.
Мішель дістався величезної, увінчаної куполом із матового скла зали; посеред неї, спираючись на одну-єдину балку, здіймалась Велика Книга банківського дому — справжній шедевр механіки. Вона заслуговувала називатися «Великою» більше, ніж сам Людовік XIV; заввишки вона сягала двадцяти футів; розумний механізм дозволяв керувати нею, як телескопом, направляючи до всіх точок на горизонті; добре продумана система невеликих мостиків опускалась та підіймалась залежно від потреб писаря.
На білосніжних сторінках завширшки у три метри тридюймовими літерами велися записи повсякденних банківських операцій. Написи Касові виплати, Касові прибутки, Суми на затвердження, виведені золотим чорнилом, тішили очі фінансових службовців. Знаки переносу й нумерація сторінок були позначені чорнилом інших кольорів; щодо цифр, бездоганно рівно розташованих одна під одною у колонках для додавання, то франки виділялись яскраво-червоним, а сантими, чітко прораховані до третього десяткового, — темно-зеленим.
Приголомшений юнак спитав, де можна знайти пана Кенсоннаса.
Йому вказали на молодого чоловіка, що сидів на найвищому містку; юнак піднявся крученими сходами і вже за лічені хвилини опинився на вершині Великої Книги.
Пан Кенсоннас займався тим, що ретельно та з вражаючою впевненістю виписував велику трифутову F.
— Пане Кенсоннас! — звернувся до нього Мішель.
— Проходьте, будь ласка, — відповів бухгалтер, — з ким маю честь розмовляти?
— Пан Дюфренуа.
— То це ви — герой тої історії, що...
— Саме так, — сміливо відповів Мішель.
— Я вами пишаюсь, — вів далі Кенсоннас, — ви — чесна людина; крадій ніколи б не дав себе викрити. Така моя думка.
Мішель пильно вдивлявся у свого співрозмовника: він що, глузує з нього? Але надзвичайно серйозне обличчя бухгалтера зводило це припущення нанівець.
— До ваших послуг, — сказав Мішель.
— А я — до ваших, — відповів копіїст.
— Якими будуть мої обов’язки?
— Ваші обов’язки такі: чітко й повільно диктувати мені статті з журналу доходів, які я переношу до Великої Книги. Помилятись не можна! Вимовляйте все точно! І грудним голосом. Жодних обмовок! Одна помилка — і мене виставлять за двері.
Більше ніяких пояснень не було, і робота розпочалась.
Кенсоннасу було тридцять років, але він завжди мав такий серйозний вираз обличчя, що виглядав на всі сорок. Однак не слід було придивлятись до нього надто уважно, адже за цією серйозністю, що не могла не сповнювати довколишніх страхом, можна було розгледіти веселого й життєрадісного чоловіка з диявольським почуттям гумору. Минуло три дні, і Мішелеві здалося, що він щось таке помітив.
Однак серед своїх колег-працівників банку бухгалтер чомусь мав репутацію простака, щоб не сказати дурня; про нього розказували такі історії, що з легкістю викликали б заздрість всіх Каліно того часу! Проте Кенсоннас мав дві незаперечні якості; йому не було рівних у шрифті Гранд Батард, а в умінні писати Зворотним Англійським нікому й на думку б не спало із ним позмагатися.
Окрім акуратності, від нього більше нічого й не вимагали, оскільки через свою недалекість, що вже увійшла у прислів’я, він зміг уникнути двох неприємних для кожного службовця обов’язків: бути присяжним під час судового засідання та служити в Національній Гвардії. Ці дві великі інституції ще існували у той милістю Божою 1960 рік.
От за яких обставин Кенсоннаса викреслили з обох списків.