Марк слухав уважно, і також щось казав. Дівчина дослухалася до інтонації, намагалася вловити знайомі слова…
На одній з вулиць Дарина помітила рекламний плакат: медсестра у білому халаті та із застережливо піднятим угору вказівним пальцем. Даруся не знала, що рекламує цей постер. Усі написи на ньому були французькою. Але дуже зраділа з нагоди хоч приблизно пояснити Маркові, ким вона працює.
Дівчина зупинилася, показала на плакат, потім на себе, і зробила такий жест, ніби поправляла на голові фірмову шапочку.
— Це я, — показуючи пальцем спершу на себе, а потім на плакат.
Марк розплився в широченній усмішці:
— Лікар? — вгадав він.
— Помічник лікаря, — поправила Даруся, бо не знала, як буде англійською «медсестра».
— Гарна робота, — схвально мовив Марк.
— Гарна, але дуже тяжка.
Марк театрально вклонився Дарині.
Стало ясно, що, принаймні у нього, професія медсестри користується великою повагою. Правда, вона могла б і лікарем назватися, як би він це перевірив? Просто Дарина не хотіла йому брехати. Принаймні із вдячності за чудово проведений разом час.
Та й Марк також, здається, невелика шишка. Мабуть, теж збирав гроші на цей вояж досить довго. На всьому економив. Але на пляшку дорогого шампанського не поскупився. Даруся згадала пані Квітку і посміхнулася — він би їй сподобався, цей американець.
Вони пройшли ще кількасот метрів і наткнулися на інший плакат з яскравою машиною. Угорі значилося коротко: «Крайслер», а під цим написом було зображено чоловіка у строкатій сорочці та джинсах, що ретельно протирав лобове скло автівки.
Тепер уже зупинився Марк. Показав рукою на плакат і на себе.
— Це я.
Усе ясно. Продавець машин, або майстер. — Подумала Дарка й посміхнулася.
— Спеціаліст з машин. Продаєш машини? Так, — своєю чергою вгадувала Дарина.
— Так, продаю, — зрадів Марко, що вона правильно вгадувала.
— Знаєш, а вас часто у кіно показують. Особливо у комедіях. Яку не візьми, там майже напевно буде продавець машин. Це у вас робота така комічна чи у сценаристів убога фантазія?
Звісно, з цього монологу Марк анічогісінько не второпав, але підняв руки так, ніби крутив кермо, а далі кумедно бібікнув, піднісши до рота складені човником долоні.
Дарусю це страшенно насмішило, а Марк, удавано сердито насупив брови і пробурмотів щось тим суворим тоном, яким зазвичай користуються бабусі на лавочках біля під’їздів, щоби сказати свою сакраментальну фразу: У цієї молоді жодної поваги немає до старших людей.
Дарина розсміялась ще голосніше, а Марк із запитальною інтонацією мовив:
— Нотр Дам де Парі?
Дівчина кивнула — так, чом би й ні, і, тримаючись за руки, вони рушили до Собору Паризької Богоматері.
До готелю дівчина йшла, ніби сама не своя. Наче на крилах летіла. Стільки вражень, стільки чудових пригод! І такий приємний супутник! Їй захотілося знову подякувати Маркові за компанію, за шампанське, за те, що їй добре, дуже добре, але вона не змогла дібрати слів. І засмутилася. А тим часом заговорив Марк. За допомогою вже звичних жестів він пояснив Дарусі:
— Завтра мені назад, до Штатів.
На клаптику паперу надряпав свою електронну адресу, і, зворушливо зазирнувши дівчині у вічі, кілька разів повторив:
— Будь ласка, пиши мені. Добре? Навіть українською. Не забувай мене, Дорі.
— Напишу, обіцяю, що напишу, — печально відповідала Даруся, бо не хотіла розставитися з цим милим американцем.
У холі готелю він знову поцілував їй руку і подарував чарівну листівку, придбану, вочевидь, разом із розмовником. На поштівці плюшевий ведмедик простягав глядачеві букет ромашок, а внизу було щось написано французькою. Даруся дуже зраділа з цього милого подарунка:
— А може ти колись приїдеш в Україну, до мене? — з надією в голосі запитала вона Марка.
Тепер прийшла його черга кивати головою:
— Приїду, обов’язково приїду.
Та Дарина не вірила. Знала наскільки дорого коштує така поїзда.
— Приїзди будь-коли, — мовила вона, занотовуючи свою адресу в Марковому записничку. — Можеш навіть зупинитися у мене, якщо готель для тебе задорогий. Хоча наші готелі набагато дешевші, ніж тутешні. Навіть ті, які у нас вважаються дорогими.
— Коли ти летиш, — перепитав Дарину Марк.
— Також завтра, але по обіді. Я тебе пам’ятатиму, — несподівано сказала Даруся дивлячись в очі Маркові. — І Париж для мене тепер назавжди буде казкою, що справдилася. А ще найпрекраснішим у світі містом. І місцем, де я зустріла тебе.