Того дня, як поліцай обходив село, сповіщаючи про «мобілізацію», Ліда марила в гарячці. Вона задихалася, шепотіла сухими губами: «Грицю, сховай!.. Сховай, Грицю!..» Поривалася встати, і щоки її палали, і спітнілі руки тяглися до матері. «Дочко! Що мені діять з тобою? — мати безпорадно притискувала до грудей її гаряче трепетне тіло. — Я б руки підклала, аби легше тобі»…
Валько вже збігав у Краснопілки — надворі гула хуртовина, снігом занесло яруги — і весь наче ватою обліплений, повернувся додому. «Дістав молока!» — хотів посміхнутись сестрі, та Ліда не бачила ні брата, ні простягнутої до неї склянки.
Вдень і вночі бились вони над хворою, безсилі допомогти їй чим-небудь. І не знала мати, не знали брати, що нове горе чекає на них. Воно, те горе, вже стукало в двері.
— Добридень, пани громадяни! — чемно вклонився Криворотько, гупаючи на порозі колодками задубілих чобіт.
— Гришо, поліцай!.. Вижени його… — тремтячими руками Ліда затулила обличчя, заніміла, ніби чекаючи удару.
Льонька струснувся від обурення. Поліцай коло ліжка непритомної Ліди! Більшої наруги не можна придумати! Що йому треба, чорногузові? Аби не чути гугнявого голосу Криворотька, Льонька прошмигнув мимо непрошеного гостя, вскочив у сарайчик.
— Льонь, де ти? — почулось знадвору (який дивний голос у Валька!).
— Я тут… Чого тобі?
— Ти знаєш, що він каже? — заглянув Валько у сарайчик. — Ні, ти розумієш: завтра заберуть… Лі-і…
У Валька нервово сіпались щоки.
— Хіба йому повилазило? Вона ж… на волосинці.
— Ні, ти розумієш, — Валько немов оглух. — Ти розумієш, що він каже: якщо хвора — хай візьме довідку. В районі. І сьогодні ж. Бо завтра — чуєш? — однак пожене. Або матір — замість Ліди. Мені, каже, аби душа була…
— Де він? — Льонька, як затравлене вовченя, схопив пакола, одним стрибком вискочив за поріг. У дворі він наткнувся на матір; вона, мабуть, ляснула його по щоці: «Кинь, пакола, дурню!» — та Льонька не відчув найменшого болю, тупо дивився у білу заметіль, у сніговий вир, що кружляв за спиною поліцая.
— Пішов… Мамо, а ви куди?
— Цить мені! — з незрозумілою злістю відштовхнула сина. — В хаті сиди! — і до Валька вже, спокійніше: — До Федоренка піду, підводу попитаю.
Важко нести свою муку до остогидлої людини. Важко тобі, мати. Але чого не зробиш ти для порятунку дитини!.. Провалюються у снігу затерплі ноги, сльози застилають очі, а ти йдеш до старости, просиш його жінку, товсту глевкувату бабу: «Розбудіть чоловіка. Горе ж таке»… Федоренко, п’яний до нестями, крутить бичачою шиєю, реве, матюкається крізь сон. Відкриває, нарешті, одне око, скляним поглядом втуплюється в сусідку: «Коней дать?! Ге-ге! — трясеться під кожухом живіт. — Хай не придурюється дівуля твоя. Жени її, стерву, пішком».
Тяжко тобі, мамо, було йти до старости, а ще тяжче повертатись ні з чим до дітей. І ти клянеш війну, клянеш долю свою вдовину, і свою безсилість, і свою темноту. Де це видано, щоб мати віддала свою дочку на вірну смерть! Краще тоді самій — в ополонку… Ти сидиш в кутку, спиною до дітей, і вже не плачеш, бо висохли сльози, а тільки слухаєш, як дзвенить, кровоточить розтерзане тіло… Підійшов син, поклав голову на твоє плече. «Сину, здається, я вдарила тебе? Пробач, сама не знаю, що роблю».
Гарячими долонями стисла мати синову голову і, схилившись на неї, немов задрімала. А коли відкрила повіки — застигла вражена: Ліда, підпершись подушкою, сиділа; очі її проясніли, і в тих широких відкритих очах був спокій, тверда рішучість. «Невже, здумала завтра йти?.. Ні, ні! Хай викине з голови!» Мати кинулась до Ліди, обняла її.
— Слухайте мене, діти… Ви вже дорослі, ви самі проживете. А я… я вже стара. Чи там, чи тут — не страшно мені.
На Лідиних впалих зашерхлих щоках, на висохлих руках проступили червоні плями.
— Мамо, — тихо мовила вона, — я зненавиджу себе, коли ти за мене… Не смій… Я просто не зможу жити…
— Нікого не візьмуть завтра, чуєте? — підхопився Валько. — Ні Ліду, ні вас, мамо! — в його очах затремтіли росинки. — Збирайтесь, в район поїдемо! Не мають права! — ковтав він гарячі сльози і, вже вибігаючи з хати, кивнув Льоньці: — Ходім допоможеш.
Валько витяг з сарайчика дерев’яні сани. Це були ті носаті сани, що їх зробили колись Володька з Грицьком. Чи думали хлопці, що їхній «аеромашині» судилася така земна невесела подорож!
— Давай палку! — Валько метушився, перекидав дошки, грюкав молотком; спішна робота, майстрування — це була Вальчина стихія, і він знову ожив, щось пиляв, прибивав, прилаштовував вірьовку; кров цебеніла з розбитого пальця — пусте! — він поспішав, він підганяв Льоньку. — Чорт! Короткі санки. Треба доточити. Ану, забивай гвіздок!..
У відкритому степу скаженіла хурделиця. Вітер змітав сухий, колючий сніг і гнав над землею білу куряву.
Зігнувшись, Льонька підштовхував сани ззаду; тут вихрило, немов голками, сікло обличчя. Льонька заплющував очі і всім тілом налягав на санки; коли його заносило в рівчак, він на хвильку відкривав заліплені очі. І тоді бачив перед собою чорний горбик: то лежала вкутана ряднами й свитками Ліда. І ще видно було йому натягнуту вірьовку й дві згорблені постаті — материну і Вальчину.
Спочатку Льонька лічив свої кроки: раз, два, три… Але швидко збився і далі рачкував бездумно, якийсь байдужий до себе, до морозу, до занімілих рук.
Раптом сани пірнули кудись, Льонька уткнувся носом в замет. Підвівшись, побачив: мати стоїть збоку і широко відкритим ротом хапає повітря; заінеєні повіки її стулені, по сухих щоках стікають сльози чи, може, піт…
— Мамо, спочиньте, — сказав Валько. — Ми самі…
Він накинув на свої плечі вірьовчану «шлейку», пригнувся, рвонув санки. І знов скрипів сніг під полоззям, білі оси впивалися в Льоньчине тіло, і малий безсило грібся в кучугурах. «Чи допомагаю я братові, чи він і мене волочить?» Льонька відпустив руки — санки йшли своїм ходом. «Сам везе».
Щоб не засліплювало, Льонька задер голову, тепер перед ним коливалась змокріла Вальчина спина; і те, що братові було жарко на морозі, немовби зігрівало й Льоньку. Хлопець з ніжністю подумав: «Якщо глянуть на мене й брата — хто я такий? Він завжди тягнув усю роботу, тягнув за себе й за мене, а я все хитрував, викручувався, аби на гульки втекти. Він, як віл, з ранку до вечора не знав спочину: копав город, садив картоплю, вичищав гній, сапав, прибирав — за двох мужиків управлявся».
Наче кінь-роботяга, Валько грудьми налягав на «шлейку», спина його парувала, шапка облипла льодяними бурульками. Льонька зціпив зуби і так штовхнув сани, аж у голові потемніло, і сила десь знайшлася, і бешкетне бажання позмагатися з братом. «Ну-ну, не дуже! Пупа надірвеш!» — повернувся Валько; обпечені губи його зрожевила усмішка. І од тої усмішки, од братових слів хлюпнуло теплом в Льоньчину душу.
Час від часу мати просила Валька зупинитися, щоб глянути на Ліду.
— Як, дочко, не холодно?
— Добре мені, тепло. Може, я пройдусь трохи? Що ви мене, наче дитину?..
Мати сварилася пальцем, поправляла подушку, краєм піджака закривала доччину голову, і сани рушали далі.
Під Компаніївкою звернули на шосе. Сподівалися: легше буде, все-таки дорога пробита. Але тут одна за одною скреготали цепами німецькі машини. Довелося йти над кюветом; послизнеться нога — по шию пірнаєш у замети. На критому грузовику, в кузові, їхала весела солдатня, видно, напідпитку, угледіли людську упряжку — зайшлися реготом; той тикає пальцем, той улюлюкає, той ногами дригає. Івани шлейку тягнуть — дивина!