Цибатий Криворотько, гупаючи підковами, обходив своїх «земляків» і заклопотано лічив:
— Двадцять шість… Тридцять… Тридцять чоти… Хто там лишній, холєра?! По чотири, сказано, р-р-разберись!
Тільки Шумило розкрив рота, щоб «найтепліше» висловитись про Криворотька, як хтось не дуже ввічливо звернувся до них:
— Ей, лопухи, димок у вас є?
Дорогу переходив молодик, весь голубий, як море: голуба шинель до п’ят, голубий кашкет сповз на самі вуха. Володька пригостив голубого нахабу тютюном і прицмокнув язиком, розглядаючи його обмундирування:
— Ох, і шинелька в тебе!.. Казка! А пояс, а чоботи!
Голубошинельник показав тридцять два зуби:
— І ви, корешочки, можете прибарахлитися.
— Де ж таке щастя видають?
— Курінь бачите? — показав на цегляну казарму, що стояла напроти пивзаводу. — Отам в добровольці записують. На повне довольствіє.
— Наші душі, браток, — зітхнув Шумило, — в табелях прошнуровані…
Доброволець артистично сплюнув через губу:
— Єрунда! Жора всьо здєлає. Хто в мою шайку?
— Я і ці два орли, — Шумило кивнув на Зінька і на Хмельового. Спершу Грицько байдуже слухав розмову, та коли зрозумів, куди хилить Жора, побілів, заторсав Володьку: «Які добровольці? Ти що?» — «Мовчать! — зашипів Шумило. — Жирафи! Поки дійде до вас»…
Доброволець випнув груди, набундючився.
— Поліцай! — гаркнув командирським тоном. — Я забираю цих трьох. Мобілізую в німецьку добровільну армію.
Криворотько виструнчився перед голубою шинеллю:
— Слухаю, пан начальник!.. А списочки? Вони у списочку в мене…
— Плювать! Отмєтім! Здано-получено, порядок!
— А печатка буде?
— Печатка? Я те припечатаю, морда! — і розлючений Жора таки припечатав би, коли б Криворотько вчасно не присів.
Доброволець повів хлопців до казарми і дорогою не без хвастощів спитав:
— Як я вашого тютю, га? Хай знає Жору! Могорич з вас, лопухи!
У дворі казарми юрмилось чимало парубків. Товариство було як на підбір. В того підбите око, в того шрам на всю щоку, а в одного щетина росте не тільки там, де їй слід рости, а й на вухах, на лобі, і навіть кущик — на круглому, як бараболя, носі…
— Оце пики! — сказав Шумило. — По-моєму, тут бандити з усього світу.
Зінько з хутірським інтересом розглядав, чим займаються добровольці. Одні, вдягнуті у неймовірне дрантя, товпились коло прийомного пункту, інші виходили звідти з пакунками і тут же, просто неба, різалися в «очко», ставлячи на карти тільки що одержане обмундирування. Якийсь гравець-невдаха скидав з себе новенькі чоботи.
Жора, випустивши заряд блатних словечок, розштовхав чергу, просунув «свояків» поближче до прийому, а сам сів за карти.
— Хлопці, — моргнув Шумило. — Наче нас і не було…
Обігнувши чергу, вони вискочили за ворота казарми.
Ніхто й ока не підвів на них.
— Тепер згадайте, — сказав Шумило, — як Еней кивав п’ятами з Трої.
І знов темрява. Тільки це був не вугільний склад, а старе, без єдиного віконця горище. Тут, певно, хтось переховувався раніше, бо сіно було злежане й перетерте, простелена ватянка пахла махоркою. Гриша не курив, і той гіркуватий запах дер йому горло. Він лежав горілиць, заклавши руки під голову, лежав і думав. Доля кидала їх, як море тріски. Годину чи півтори тому вони, як говорить Володька, були прошнуровані в поліцейському табелі, готувалися до маршу, і ось поворот судьби — і вони на прийомному пункті серед головорізів, ще один стрибок — і вже на Кущівці, на південній окраїні міста. Тут, виявляється, живе дядько Володі Шумила, він сказав, що в його будинку повно німців, і все-таки провів їх на горище. Крізь стелю просочувались тихі, приглушені звуки; то, мабуть, внизу розмовляли німецькі солдати. Коли гуркали двері — здригався весь будиночок. Не те що страх, а неспокій ятрив Грицькове серце.
— Володь, твій дядько, хто він такий? — обережно поцікавився Гриша.
— По-перше, абись ви знали, — зашепотів у кулак Володька, — Шумили потомствені ковалі. Про Кіндрата Шумила чули? В Запорізькій Січі клепав шаблюки. Так от дядько Антон — славний нащадок його. Правда, не шаблюки, а плуги сталив на «Червоній зорі». Це тобі раз. А по-друге, про що говорить отака штукенція?
Грицько одсахнувся: чорним оком дивилось на нього дуло нагана.
— Де ти знайшов?
— Під сіном. Новенький чортяка, недавно змащений. І три обойми патронів… Це говорить що-небудь?
— Не пхай під ніс, — одвернувся Грицько. — І тихше…
Вони зарилися в сіно, кожний окремо, кожний зі своїми думами. Грицько знов побачив перед собою довгий шлях, по якому брели вони вчора; пригадалася ніч, тихі вулички Компаніївки, лікарня. Лідо, як ти себе почуваєш? Коли б ти поруч була, не гнітила б його самотність, не дратували б пусті балачки. Була б товариська спільність, душевна теплота і щось більш значуще, серйозніше.
Час для хлопців не ділився на дні й ночі. Був собачий холод, постійна темрява, і тільки там, внизу, життя йшло своєю чергою. Коли під ними западала тиша — значить, ніч, есесівці вклалися спати; гуркіт, регіт, гелготня нагадували їм, що прийшов ранок. Хлопці намагалися говорити пошепки, вдень лежали непорушно, аж поки терпла спина, і поодинці розминали тіло — підтягувалися на бантині. Найменша необережність — і звук, підсилений порожнявою, лунко одгукувався внизу. Треба тікати з цієї пастки — це було ясно. Але дві обставини затримали їх на горищі. У Грицька відкрилися рани, обморожена шкіра тріскалась і облазила; хоч дядько Антон і дістав якусь мазь — сверблячий, ниючий біль не давав життя бідолашному «капітанові». Отже, поки не стане Гриша на ноги, про втечу й думати нічого. Друга, не менш важлива обставина: якщо Криворотько з власної ініціативи дізнався, що «земляки» обхитрили поліцію, їх вже розшукують у селі, та, може, і в місті. Пройде час, все уляжеться і тоді — в дорогу.
Нарешті, куди їм податися? Володька, який зрідка спускався вниз, коли там не було німців, запропонував:
— Може, в Чорний ліс? Дядько проведе нас, зв’яже з партизанами.
Михайло одразу погодився. Про Чорний ліс вже давно говорили по селах; з вуст у вуста передавалися чутки про зухвалі нальоти червоних загонів…
Грицько, який досі мовчав, раптом випалив:
— Ідіть в чорний, ідіть в голубий, ідіть хоч до дідька в зуби! А я повернусь назад. Сам повернусь, ясно?
— Ясно! — процідив Михайло. — Поближче до неї…
— А хоча б, а хоча б до неї! — Грицько аж захлинався од хвилювання. — Хіба це порядно — лишити одну? Хіба розумно — кинути все, що задумано, кинути роботу, і в ліс, рятувати шкуру?
— Гришо! — зашарудів підстилкою Володька. — Ти наче в душу мою заглянув. Я абсолютно — за! Подамося ми в рідні степи… Знає Шумило одну місцинку за Козацькими могилами. Там такі підземелля — чорт з свічкою нас не знайде. Отож, орли, наш курс — на Табунчанське!..
Похід на Табунчанське залишався поки що мрією, а вони нудились на горищі та відлежували боки. Одного разу Володьку розбудив якийсь дзенькіт. Дзень!.. Дзень! — бриніло перед самим носом. Володька понюхав: запахло вологою і наче ніжною зеленню.
— Хлопці, капає! — підскочив Шумило. — Надворі березень!
На цю новину кожний відгукнувся по-своєму.
Грицько. Справді, весною повіяло. Вже, мабуть, перші проліски з’явилися.
Михайло. Саме пора боронувати ріллю. Ех, оце б пару коней, і пішов би степом…
Володька. Болотяка зараз — по коліна. Як ти, Грицьку, подибаєш додому?
Грицько. На животі полізу. Аби скоріше…
Випадок, дрібний випадок прискорив час їхньої втечі.
Зінько лежав найближче до сходів і не спав, а дрімотливо мружив очі. Внизу, в першій кімнаті, пиячили німці, і Михайлові здалося, що вони сидять у нього над головою. Він чув навіть, як вони плямкають губами, як дзвенять чарками. А коли есесівці загорлали пісню — надсадно завібрувала ляда. Зінько підняв голову і зрозумів, нарешті, секрет акустики: очевидно, Володька забув причинити ляду — жовтим квадратом світився хід на горище. І — що за чортовиння! — в тому квадраті з’явився привид… кирпатий носик, тоненькі кіски, пара оченят. Ти ба! Мабуть, дочка дядька Антона. Дівчинка зі страхом, з дитячою цікавістю заглядала на темне горище. Михайло приклав палець до губ, хотів сказати: тс-сс!.. І чи Зінькові патли, чи його застереження настрахали малу — вона з пронизливим криком, немовби м’яч, покотилась по сходах. В коридор вибігли німці. Трах, бах! — захряскало на сходах.