— Що з тобою, Грею? — занепокоїлась Ассоль.
— Вчора був у вас (Федоренко)?
— Ну?
— Він чіпав тебе?
— Ну?!
— Що ти нукаєш?! — підскочив Грей. — Я вб’ю його! Чуєш? Вночі, сьогодні ж, пришешелю негідника!
Це було так серйозно і так по-хлоп’ячому комічно, що Ассоль мимоволі засміялася:
— Причина кривавої помсти? Чи не ревнощі?
— Це моя справа!
— Прекрасно! Капітан Грей в ролі Отелло…
— Це моя справа!
Він був смішний у своїй дитячій гарячковості, і запальні слова його звучали кумедно й… зворушливо. Та Ассоль добре знала: Грей не любить жартувати. Він зробить все, що задумав, і це було вже гірше.
Вона примирливо сказала:
— Відкладемо драми на пізніше.
— Я вб’ю його! — як заведений, бубнів Грей.
Щось гаряче хлюпнуло їй в обличчя.
— Слухай, Грею! — Ассоль взяла його за комір і, наче учня-бешкетника, повела до дверей. — Може, дати холодної води? — і, наголошуючи на кожному слові, промовила: — Сьогодні є робота. Важливіша за твої особисті рахунки. Отож йди до Бітт-Боя й чекай. Зрозумів?
— Я прикінчу його!
— Грею! — голос її зірвався. — Забув попередження? Виженем за найменшу провину!
— І чорт з вами!
— Дурень! Іди геть, бо… — вона б ляснула його по щоці, аби це був не він, капітан Грей…
Ассоль знала: він трохи охолоне й вчинить так, як вимагає неписаний закон товариства.
Буває ніч, коли не віриться, що над землею ще підніметься сонце.
Буває ніч, коли груба важка темрява давить, гнітить тебе, і ти спотикаєшся на грудках, як сліпець.
Буває ніч, коли здається: все живе спить…
— Грицько, ти тут? — шепнув Володька.
— Тут, — Хмельовий обізвався зовсім поруч.
— І ти, Михайле?
— І я. Нам, здається, лівіше, — Зінько пошастав рукою по траві. — І де він узявся, рівчак?
Вони взяли лівіше. Їм треба було вибратись до старого горіха й залягти. Трохи пізніше мала підійти група краснопільських підпільників. Як тільки тричі прокряче качка — вони кинуться до комори і… Коротше, план операції був продуманий до найдрібніших деталей.
Нерви були напружені до краю. Боляче дер по душі кожний необережний рух, кожний шелест.
— Мишко, не сопи…
— А ти не човгай лапами.
Раз у раз натикалися на корчі, на камені. Який дідько їх накидав? Колись хлопці часто грали тут у цурки — гладенька толока була. А зараз що не крок — то яма, то горбик. Аж ось і скопана земля. Над головою зашуміло лапате листя горіха.
— Нарешті! — передихнув Володька. — Оце б закурити…
— Тс-сс!.. Бачите?
В печерно-густій пітьмі блиснув вогник. Блиснув в одному місці, а згодом — в іншому. То, мабуть, ходили вартові. Ліда попередила: в пришкільному саду — кроків за двісті од комори — зупинилась німецька авторота.
Двісті метрів — це зовсім близько. Таке небезпечне сусідство надто ускладнювало справу. Саму комору стерегли три поліцаї, і зняти їх — штука проста. Але ж німці під боком. І приміщення, в яке загнали заарештованих — справжня тобі в’язниця: стара, ще дореволюційних часів комора з кам’яними стінами, з вузенькими віконцями, загратованими залізним пруттям; долівка цементована, двері — на важких засувах.
За кам’яними стінами раніш зберігалось зерно, тепер — сиділи смертники.
«Про що думаєте, хлопці?» — Шумило напружено вдивлявся у пітьму, начебто можна було крізь липку чорноту ночі зазирнути в комору. Він виразно бачив перед собою трьох чубатих братів Затяганів, Семена Гарбу, рябого козарлюгу, дуже схожого на свого покійного діда. «Не тушуйтесь, друзі, — ми поруч з вами, ждемо тільки сигналу. Коли вже доля змилостивилась і лишила нас на волі, то хай навіть земля западеться — вирвемо й вас з кам’яного мішка!.. Ми теж, хлопці, могли опинитися там, за стінами, та нас врятував тоді просто випадок».
Справді, Володьчина трійка врятувалась випадково.
Вони до півночі сиділи в катакомбах, чекали Тараса Івановича. Вибухівка у них була. З тонких дощок самі збивали ящики і начиняли їх вибуховими шашками. Цей страхітливий вантаж хлопці називали «таблетками». Дві такі «таблетки», оперезані вірьовками, вже готові були до подорожі. Не вистачало тільки капсулів-детонаторів, цих мініатюрних трубок з гримучою ртуттю й бертолетовою сіллю. «Я принесу», — пообіцяв Тарас Іванович. Звечора він пішов у село і лише о другій годині ночі повернувся. Коли Володька одержав блискучі, з чорними вусиками, довгасті трубки, йому раптом запахло кузнею, паленим вугольком, солодкуватим димом горна. Володька кинув на вчителя допитливий погляд: «Батькова робота?» А вчитель нахмурився: «Ти дуже цікавий, Володько! Поспішайте, поспішайте, вас хлопці ждуть».
Їм таки треба було квапитись. Вже сіріло надворі, крайнеба виткалась прозора блідо-голуба смужка. Холодний світанок підганяв їх. Десь далеко-далеко гримкотіло, й тихо здригався оповитий фіалковими сутінками степ. То на Бобринецькому шосе торохтіли машини; день і ніч йшли важкі п’ятитонки, тягачі з гарматами, броньовані «фердінанди», «тигри». Цей скреготливий, оглушливий потік заліза й сталі ніщо, здавалось, не могло зупинити. Шосе ревло й двигтіло, харкаючи отруйливим димом, а степ немов оглух, і пожовкла трава навкруги никла долу. Мовчав полонений степ. Та ось розверзалась земля, гнівом, вогнем розпирала груди свої — і летіли в кювет шмаття брезенту, каски, оплавлені «зуби» гусениць. То тут, то там здіймались над шосе вогненні смерчі, вириваючи у ворога землю з-під ніг. Скорчившись по-гадючому, завмирала на якийсь час фашистська колона; гасали по степу каральні загони з лютою рішучістю виловити й знешкодити «штепмордер» — степових бандитів. А вибухи гриміли знов і знов, кожного разу в новому місці.
Цієї ночі мав злетіти в повітря місток за Компаніївкою. Туди й поспішали «печерники». В глибокій балці, що буйно заросла глодом і шипшиною, Володьчину трійку ждали краснопільські хлопці — брати Затягани і Семен Гарба. Володька уявляв собі, як злиться нетерплячий Семен. Хмурить кошлаті брови, позираючи в світанкову каламуть, і лається: «Де їх трясця носить!» Та й хто б не лаявся: домовились зустрітися опівночі, а вже світає. Тепер чекай наступної ночі.
— Хоч би флягу взяли з водою! — бурчав невідомо на кого Шумило. — Цілий день будемо смажитись на сонці…
Він ледве встигав за Михайлом. Як підняв Зінько на плечі двопудову «таблетку», так і пер її без передиху; сорочка прилипла йому до тіла, очі скров’яніли від напруги, — а він гріб і гріб землю ногами, важкий, сутулий, по-волячому упертий і невтомний.
По крутому схилу, порізаному весняними струмками, вони спустилися в балку. Вже й тут, у низині, було видно. Неподалік горбився трав’янистий насип шосе; коли пролітали машини, оглушливе ревище котилось долиною, й по укосах балки на голови хлопцям сипався пісок. Володька, спершись на лікті, з тривогою озирав кущі, яруги…
Принишклі чубчики глоду… Сиві клубки — дим чи туман… А де ж краснопільці? Шматок паперу, він би виразно тріпотів білими крильцями на сірому тлі балки. Але умовного знаку не було.
— Посидьте, я розвідаю, — Шумило поповз між колючим глодом. Ось він рукою відхилив гілку і… наче пірнув, злився з землею. Що там? Хвилину, другу, третю відстукували отерплі серця. Не ворушився Володька. А коли тихо, непомітно подався назад, очі його сказали: німці!
Уткнувшись в пісок, вони незрушно лежали на дні балки, а сонце шворнем пропікало отерпле тіло. Скільки лишилось до смерті? Секунда? Може, година? Скоріше б… Від спеки, від нескінченного скреготу машин здурманілим жорном крутилась голова. Скоріше б! Якщо піднімуться німці, почнуть прочісувати балку — кінець. «Ну, піднімайтесь, гади! Хто перший свинцю скуштує?» — стискував Володька слизьку од поту рукоятку нагана. Одна думка пронизувала розпечений мозок: «Де краснопільці? Втекли чи спіймалися?..»