Раптом на Фрера налетіла якась жінка. Він аж сахнувся, та відразу ж упізнав її. Містенге. Так усі тут її звали. Яке її справжнє громадянство, він зараз не пам’ятав. Шістдесят років. З них сорок вона збула на заході країни. Нешкідлива, дарма що її зовнішність хоч кого могла перелякати. Розпатлані сиві коси. Брезкле землисте обличчя. Жорстокі очі з поволокою, які палають несамовитим, гарячковим блиском. Жінка вхопила його за рукава плаща.
— Спокійно, Містенге, спокійно, — мовив він, вивільняючи рукава з її чіпких пальців. — Вам пора в ліжко.
З її горлянки вирвався регіт, наче кров бурхнула з роззявленої рани. Та регіт відразу обернувся обуреним сичанням, а потім його заступило сумовите зітхання.
Фрер міцно тримав її за руку — від неї тхнуло маззю і давньою сечею.
— Ви не забули ковтнути пігулки?
Скільки разів щодня повторював він ці слова? То вже було не запитання, а прохання, моління, заклинання. Він допровадив Містенге до її палати й, не чекаючи, аж поки вона скаже щось, зачинив двері.
І побачив, що автоматично прихопив із собою тривожну магнітну картку. Варто тільки торкнутися нею залізної поверхні батареї чи водопровідної труби, і сюди примчить цілий гурт санітарів. Він пересмикнув плечима і сховав картку до кишені. Питається, яка різниця поміж його професією і працею в’язничного наглядача?
Він дістався до палати ковбоя. Тихо постукав у двері. Відповіді не було. Обернувши клямку, увійшов до неосвітленої кімнати. Чолов’яга лежав на ліжку, величезний і непорушний. Поруч долі стояли ковбойські чоботи і лежав стетсонівський бриль. Наче двоє хатніх звірят.
Тихенько, щоб не налякати велетня, Фрер підійшов до його ліжка.
— Мене звати Мішель, — прошепотів здоровань.
Він несподіванки Фрер аж сахнувся.
— Мене звати Мішель, — повторив чолов’яга. — Я оце поспав із годинку чи дві, й ось вам результат. — Він обернув голову до лікаря. — Непогано, правда ж?
Матіас відкрив портфеля, дістав блокнота і ручку. Очі його потроху звикали до темряви.
— Мішель — це твоє ім’я?
— Ні. Прізвище.
— Як воно пишеться?
— Мішелль.
Фрер записав, хоч і не дуже вірив хворому. Надто вже швидко воно згадалося. Найпевніше, це якийсь спотворений клапоть пам’яті. А може, і геть вигадка.
— Щось іще тобі згадувалось уві сні?
— Ні, більш нічого.
— Щось тобі снилося?
— Здається, так.
— І що?
— Те саме, лікарю. Біле село. Вибух. І моя тінь залишається на мурі…
Він промовляв повільним, тягучим і якимось аж напівсонним голосом. Матіас записував. Погортати літературу зі сновидінь. Пошукати легенди, пов’язані з тінями. Він уже знав, до чого візьметься цього вечора. Звівши голову від нотаток, прислухався: велетень дихав глибоко і спокійно. Заснув. Фрер відступив на крок. Добра прикмета. Може, завтрашній сеанс гіпнозу дасть результати.
Він вийшов у коридор і подався до виходу. Лампи вже погасили. Спати.
На вулиці огорнуті туманом пальми та ліхтарі здавалися вітрилами величезного примарного корабля. Фрер згадав про художника Крісто, що написав в імлі міст Пон-Неф або рейхстаг. Раптом його осяяла чудернацька думка. А може, це дух того амнестика, імла його пам’яті, огортав шпиталь та все місто?.. І Бордо тепер накритий цим пасажиром туману…
На шляху до паркувального майданчика Фрер раптом зупинився.
Їсти він не хотів, їхати додому теж.
То ліпше буде перевірити негайно перші крихти інформації.
Він повернувся до свого КП, замкнувся в кабінеті, сів, не скидаючи плаща, перед комп’ютером і під’єднався до медичної довідково-інформаційної системи, де зберігалася інформація про кожного пацієнта, який був госпіталізований на території Франції, а також про лікування, яке йому призначили.
Ніякого Мішелля він тут не знайшов.
Фрер ніколи не користувався цією програмою. Можливо, є обмеження доступу, зважаючи на конфіденційність деяких даних. Зрештою, недоторканність приватного життя у Франції ще не скасували.
Ця перша невдача спонукала копнути глибше. Під час затримання в чолов’яги з розвідним ключем не виявилося ніяких документів. Одежина в нього була зношена. До того ж його видублена шкіра і засмаглі на сонці руки потверджували, що він багато часу проводив надворі. Волоцюга?