Зненацька завіса імли перед ними розійшлася. У прогалині стояв працівник криміналістичної служби, що у своєму скафандрі скидався на космонавта.
— Абделятіф Дімун, — відкидаючи відлогу, сказав він. — Координатор криміналістичної служби.
— Ви з Тулузи?
— Авжеж. Тридцять перша лабораторія.
— Як це ви так швидко до нас дісталися?
— Поталанило, якщо можна так висловитися.
Він широко усміхнувся. У нього були білі-білісінькі зуби, що виділялися на тлі брунатної шкіри. Років тридцять, вигляд трохи дикий і дуже сексуальний.
— Нас прислали в Бордо з іншого приводу. Забруднення на промисловому підприємстві Лормона.
Анаїс дещо чула про ту справу. Підозрювали колишнього працівника тієї фірми — насправді великого хімічного концерну, — який начебто з помсти навмисне допустився порушення деяких технологічних процесів. Капітан і заступниця прокурора назвалися. Криміналіст скинув рукавички і потиснув обом жінкам руки.
— Успішно попрацювали? — запитала Анаїс, намагаючись, щоб голос звучав нейтрально.
— Майже на нулі. Дуже вогко. Тіло близько десяти годин кисло у воді. За таких умов, вважайте, ніякої надії на папілярні мітки немає.
— На що, перепрошую?
Анаїс обернулася до заступниці прокурора, пишаючись, що може продемонструвати свою обізнаність.
— На відбитки пальців.
Вероніка Руа закопилила губи.
— Фрагментів органіки не знайшли. Біологічних рідин теж, — провадив Дімун. — Ні крові, ні сперми, нічогісінько. Дощ, нехай йому дідько. Поки що ми впевнені тільки в одному: злочин скоїли не тут. Убивця просто покинув тут тіло. Убив цього хлопчину він в іншому місці.
— Ви зможете якомога хутчій надіслати мені звіт і результати аналізів?
— Авжеж. Ми тут усе і зробимо, в якій-небудь приватній лабораторії.
— Якщо у мене будуть запитання, я вам зателефоную.
— Нема проблем.
Чоловік записав номера свого мобільника на звороті візитки.
— А я вам свого дам, — сказала Анаїс, видираючи сторінку із записника. — Телефонуйте о будь-якій порі дня і ночі. Я живу сама.
Криміналіст трохи звів брови, здивований таким несподіваним зізнанням. Анаїс зашарілася. Вероніка Руа дивилася на неї з неприхованою насмішкою. Анаїс порятував офіцер із антикримінальної бригади, який щойно повернувся.
— Можна вас на хвилину? Шеф просить підійти. Він має вам сказати щось важливе…
— Що саме?
— Достеменно не знаю. Наче вчора тут зловили якогось химерного чолов’ягу. З утратою пам’яті. Мене тоді тут не було.
— Де конкретно його знайшли?
— На коліях. Неподалік від ремонтної ями.
Вона кивнула Руа і Дімунові й тицьнула йому аркуша зі своїми координатами. І почвалала за офіцером через колії. Удалині, поміж занедбаними спорудами, промайнули три постаті в білих халатах, що прямували від автостоянки. Служба перевезення трупів. За ними з тихим вурчанням рухався автовантажник. Либонь, замовили його, щоб підняти з ями тіло і величезну голову.
Прямуючи за своїм проводирем, вона обернулася і зиркнула через плече. Заступниця прокурора приязно щебетала до криміналіста. Вони відійшли подалі від стрічки огородження і закурили. Вероніка Руа кудкудакала мов курка. Анаїс роздратовано загорнула на грудях арафатку, яку носила замість шалика. Що ж, допіру вона здобула зайве підтвердження своїм звичним міркуванням. З трупом чи без трупа, солідарні чи ні, але правило не міняється: перемагає найдужчий.
У середмісті імла погустішала. Від асфальту, від мурів, од каналізаційних ґрат химерними сувоями здіймалися білі хмари. За п’ять метрів нічогісінько не було видно. Утім, для Анаїс це не становило ніякої проблеми. До поліційної дільниці вона могла дістатися із заплющеними очима. Вислухавши досить заплутані пояснення начальника патрульної служби — він розповів, що минулої ночі неподалік від місця знаходження трупа виявили дивного чолов’ягу, убраного як ковбой, з цілковитою втратою пам’яті, — вона дала ще декілька розпоряджень і сіла в авто.
Звернувши з набережної на бульвар Віктора Гюґо, вона попрямувала до собору Сент-Андре. Збудження вщухло, і на неї налягла втома. Чи впорається вона з цією справою? Чи її не відберуть у неї взагалі? За кілька годин ця новина пошириться у найвищих колах міського товариства. Префект, мер, депутати — всі почнуть телефонувати старшому комісарові Жанові-П’єру Деверса. Труп із бичачою головою в столиці вина — це вам не жарт. Усі будуть одностайні: справу потрібно розкрити якомога раніше. І перше запитання, що виникне в кожного: а кому її доручили? Скільки років керівникові слідчої групи? Який має досвід? Стать? І головне — ім’я? І тоді неухильно випливе скандал, пов’язаний з її батьком. Та історія приклеїлася до неї мов шевська смола, не відірвати.