Він ішов центральною алеєю. За кілька кроків нічогісінько не було видно, та він знав довколишню місцевість і так. Присадкуваті корпуси в сірому тиньку, горбаті дахи, квадратні моріжки. Можна було б послати санітара по того пацієнта, але волів сам приймати своїх «клієнтів»…
Він пройшов через центральне дворисько, обсаджене пальмами. Зазвичай ці дерева, що їх завезли з Антильських островів, викликали в нього ентузіазм. Але не цієї ночі. Холоднеча і вогкість дедалі дужче дошкуляли йому. Він підійшов до брами, махнув охоронцеві й вийшов за ворота. Поліцаї вже були там. Мигтючий ліхтар на даху їхнього авто обертався поволі й безгучно, наче маяк на краю світу.
Фрер заплющив очі. Біль за повікою зростав. Він ніколи не приділяв уваги цьому відчуттю, бо вважав його психосоматичним явищем. Цілими днями він лікував душевні хвороби, що давалися взнаки й на тілі. То чом у нього мало бути інакше?
Він розплющив очі. Перший поліцай уже вилазив із авто, а за ним і якийсь цивільний. Він зрозумів, чому той лікар перелякано розмовляв телефоном. Безпам’ятний пацієнт був справжнісінький велет. Майже два метри на зріст, понад сто тридцять кілограмів ваги. На ньому був капелюх — справжній техаський стетсон — і гостроносі шкіряні чоботи зі скошеними закаблуками. Темно-сірий плащ був аж замалий для нього. У руці він тримав пластикову торбину з логотипом Г20 і конверта з цупкого паперу, напханого адміністративними паперами.
Поліцай рушив було вперед, та Фрер перепинив його і сам підійшов до того ковбоя. З кожним кроком біль дошкуляв ще гостріше, ще дужче. Кутик його ока почав сіпатися.
— Доброго вечора, — сказав він, коли до того чолов’яги лишилося декілька метрів.
Ніякої відповіді. Чолов’яга і не поворухнувся. Його постать невиразно мріла в імлистому покотьолі від ліхтаря. Фрер зиркнув на поліцая, що тримався насторожі, поклавши долоню на кобуру, і ладен був щомиті втрутитися.
— Гаразд. Можете покинути нас.
— А як щодо звіту?
— Надішліть мені завтра вранці протокола.
Поліцай кивнув, одступив і заліз в авто, що за мить розчинилося в імлі.
Чоловіки лишилися віч-на-віч, і тільки туман білів поміж ними.
— Я лікар Матіас Фрер, — озвався він нарешті. — Працюю у відділенні невідкладної допомоги в цьому шпиталі.
— Ви будете лікувати мене?
Глухий голос звучав мляво. Фрер не міг розгледіти рис його обличчя, бо їх затуляли поли стетсонівського бриля. Голова була здоровезна, як у велета з коміксів. Чималий носяра, рот як у людожера, тяжке підборіддя.
— Як ви почуваєтеся?
— Треба, щоб мене вилікували.
— Ходімо зі мною?
Чолов’яга не рухався.
— Ходімо, — сказав Фрер, простягаючи руку. — Вам допоможуть.
Пацієнт несамохіть позадкував. Обличчя його осяяв ліхтар. Фрер побачив те, що вже й так угадав. Обличчя дитяче й ніби непропорційне. На вигляд років п’ятдесят. З-під капелюха вибивалися пасма сивого чуба.
— Ходімо. Усе буде гаразд.
Фрер удався до найпереконливішого тону. Душевнохворі гостро сприймають усе. Вони відразу відчувають, коли ними маніпулюють. З ними нема чого гратися. Всі карти треба відкривати відразу.
Забудько ступнув крок уперед. Фрер обернувся, застромив руки в кишені і з байдужим виглядом попрямував до шпиталю. Намагався не озиратися — хотів показати, що довіряє.
Вони підійшли до брами. Матіас хапав ротом студене вогке повітря, наче смоктав крижинки. Він був страшенно зморений. Брак сну, імла, а особливо це почуття безсилля перед навіженством, яке щодня множить свої обличчя…
Що наготував йому цей новий пацієнт? Що зможе він зробити для нього? Фрер знав, що в нього небагато шансів дізнатися про минуле цієї людини. А вилікувати її — ще менше.
Оце таке воно, бути психіатром.
Наче вичерпувати воду наперстком із дірявого човна.
Була дев’ята ранку, коли він сів у своє авто — старе «вольво», придбане у зв’язку з переїздом до Бордо півтора місяця тому. Міг він піти додому й пішки — до помешкання було майже кілометр, — та він звик бодай трохи побути за кермом свого потовченого дряпака.
Спеціалізований медичний центр імені П’єра Жане містився у південно-західній частині міста, неподалік від медичного комплексу імені Пеллеґрена. Фрер мешкав у кварталі Флемінґа, поміж Пеллеґреном та університетським містечком, точнісінько на кордоні Бордо, Пессака й Талянса. Квартал його був нудним нагромадженням однакових рожевих кам’яниць із черепичними дахами, підстриженими живими загородами і малесенькими садочками, що гордо прозивалися «приватною власністю». Щастя рядової людини, що повторювалося вулиця за вулицею, наче іграшки з фабричного конвеєра.