— Ходімо до мого кабінету, — тоном досвідченого джиґуна сказав він. — Там нам ніхто не заважатиме.
Дівчина мовчки рушила до дверей. Рипнула шкіра її куртки. Фрер помітив квадратне руків’я пістолета під полою. І збагнув, що помилився. Гадав, що розмовлятиме з гарненькою дівчиною, а його чекала бесіда з капітаном поліції.
Вони попрямували до відділення Анрі Ея. Працівниця поліції зиркнула на гравців у петанк. Психіатр помітив її нервозність, її приховану тривогу. Вона була не з тих, кого лякає вигляд психічно хворих людей. Швидше це місце збудило в ній якісь прикрі спогади…
Вони увійшли до будинку, поминули хол приймальні й підійшли до кабінету. Фрер зачинив двері й сказав:
— Може, кави? Або чаю?
— Ні, дякую.
— Можу поставити чайника.
— Дякую, не варто, я ж вам сказала.
— Сідайте.
— Сідайте ви! А я й постою.
Він усміхнувся знов. Застромивши руки в кишені, вона намагалася видаватися грізною, та залишалася тим, ким і була, — дівчиною. Усе воно мало зворушливий вигляд. Він обігнув стола і сів. Вона не рухалася з місця. Його знову вразила її молодість: він не дав би їй більше двадцяти років. Вона таки була старша, та всією своєю поведінкою скидалася на студентку чи принаймні нещодавню випускницю університету. Крик. Молоко. Ті два слова знай крутилися в його голові.
— Чим я можу допомогти вам?
— Позавчора, вночі з дванадцятого на тринадцяте число, до вас припровадили чоловіка із втратою пам’яті. Його знайшли на вокзалі Сен-Жан, на залізничних коліях.
— Авжеж.
— Ви розмовляли з ним? До нього повернулася пам’ять?
— Та не зовсім.
Дівчина ступнула декілька кроків.
— Учора ви телефонували лейтенантові Пелясу на мобільник. Сповістили, що хочете провести сеанс гіпнозу. Провели?
— Так. Сьогодні вранці.
— Пощастило щось дізнатися?
— Пацієнт згадав деякі деталі свого минулого, та я їх перевірив і з’ясував, що вони не відповідають дійсності. Мені… — він замовк і рішуче поклав долоні на стіл. — Капітане, я не зовсім вас розумію. Чому ви ставите ці запитання? Лейтенант Пеляс сказав, що від сьогодні він продовжить розслідування цієї лихої пригоди. Ви працюєте разом із ним? Чи, може, у вас з’явилося щось нове?
Вона пустила повз вуха його запитання.
— Як вам здається, в нього справді амнезія? Він не симулює її?
— Стовідсоткової гарантії я вам не дам. Ніхто вам її не дасть. Але у мене враження, що він каже правду.
— А не могла цю амнезію викликати травма? Чи якесь захворювання?
— Він рішуче відмовився пройти рентґенологічне обстеження і сканування мозку. Та все воно свідчить про те, що синдром утрати пам’яті виник у результаті емоційного шоку.
— Якого роду той шок?
— Хтозна.
— А та інформація, що він її сповістив, про що вона?
— Я ж вам сказав, що вона не відповідає дійсності.
— У нас є свої способи перевірки.
— Він каже, що його звати Паскаль Мішелль. З двома «л».
Вона дістала записника і фломастера. Записник у палітурці з цупкої шкіри. Точнісінька копія знаменитих записників Гемінґвея і Ван Ґога. Наречений подарував? Вона писала, від старанності трохи висолопивши кінчик язика, рожевого, немов у кицьки. Обручки на пальці в неї не було.
— Що ще?
— Каже, що він муляр. Родом із Оданжа. Тепер ніби працює на будові в Кап-Ферре. Я, звісно, перевірив…
— Далі, будь ласка.
— Ще він розповів, що його батьки мешкали в якомусь глухому селі біля Аркашона, та населеного пункту з такою назвою нема.
— З якою назвою?
Фрер стомлено зітхнув.
— Марсак.
— А що він каже про те, що з ним сталося?
— Нічого. Він геть нічого про те не пам’ятає.
— Чому він уночі опинився на вокзалі?
— Те саме. Він не може нічого згадати.
Вона так само дивилась у записника, та він відчував, що крізь опущені вії вона нишком розглядає його.
— Які шанси на те, що найближчим часом він щось згадає про цю ніч?
— Ці спогади повернуться до нього останніми. Будь-який шок передовсім вражає короткочасну пам’ять. Я цілком певен того, що зараз він і про давніше минуле має хибну уяву. Все, що він начебто згадує, цілковита вигадка. Ім’я, місце народження, фах. А ви не могли б сказати, що конкретно вас цікавить?
— Вибачте, я нічого не можу вам сказати.
Матіас Фрер згорнув руки на грудях і засмучено сказав:
— Поліція не дуже прагне до співпраці. Якби ви самі сповістили мене про щось нове, це дуже допомогло б мені в подальшій роботі, дало б напрямок пошуку…