— Давно вони мешкають у Ґетарі?
— Я й не знаю. Принаймні поселилися там раніше, ніж ми. А ми в Ґетарі вже чотири роки.
Знаючи, хто він такий, Фрер міг поступово оживити пам’ять пацієнта, що стосувалася його достеменної особистості. А потім узятися до причин, які викликали амнезію. З’ясувати, що той бачив на вокзалі.
— Дякую, Міріам, — сказав він, підводячись. — Ці нові факти сприятимуть лікуванню… Патріка.
— Ви вже вибачте мені, лікарю, але… Не дуже насідайте на нього, добре? Щось мені вигляд його не до вподоби. Якийсь такий… засмучений.
— Не турбуйтеся. Ми будемо потроху просуватися.
Медсестра вийшла.
Так само навстоячки Фрер перечитав свої нотатки. І сказав собі, що, навпаки, не можна було гаяти часу. Він замкнув двері й посунув до себе телефона. Дзвінок у довідкове бюро, і ось перед ним уже лежав номер телефона Патріка Бонфіса в Ґетарі.
Після третього дзвінка слухавку взяла жінка.
— Це Сільвія Бонфіс? — навпрямки запитав Фрер.
— Не Бонфіс моє прізвище. Мене звати Сільвія Робен.
— Ви подруга Патріка Бонфіса?
— А ви хто?
У голосі вчувалася суміш надії та неспокою.
— Я лікар Матіас Фрер, психіатр зі шпиталю П’єра Жане в Бордо. Патрік Бонфіс тепер перебуває у мене у відділенні. Він прибув до нас три дні тому.
— О Боже…
Голос жінки урвався, і Матіас почув щось на кшталт легенького свисту. Вона плакала. Безгучно, але гірко.
— Пані…
— Я так хвилювалася, — схлипуючи, видихнула вона. — Він же пропав, і нічого не чутно було про нього…
— Коли він зник?
— Сьогодні шостий день.
— Ви зверталися до поліції?
Замість відповіді пролунав той самий свистючий звук.
Матіас вирішив не наполягати.
— Ви подруга Патріка Бонфіса, рибалки з Ґетарі?
— Авжеж.
— За яких обставин він зник?
— Це сталося минулої середи. Він пішов у банк.
— У Ґетарі?
Вона засміялася крізь сльози.
— Ґетарі — це село. Він подався до Біарріца нашим авто.
— Якої марки авто?
— «Рено». Давня модель.
— Коли ви захвилювалися?
— Відразу ж. По-перше, я потерпала за те, що йому скажуть у банку. У нас проблеми… великі проблеми.
— Борги?
— Кредит. За човна. Розумієте… одне слово… рибалити стало нелегко. Багато податків. Та ще й правила весь час міняються. Та й ці іспанці… Вони просто-таки обдирають нас. Хіба ви не дивитеся теленовини?
Матіас хутко нотував.
— То що ж усе-таки сталося?
— Нічого! У тім і річ. Він не прийшов додому. Я зателефонувала до банку. Вони сказали, що він до них не заходив. Я пішла в порт. Обнишпорила всі каварні, де він полюбляв бувати.
— Він пиячив?
Вона нічого не сказала. Він зрозумів її мовчання. Заразом він далі писав. Виходило, що Патрік Бонфіс був типовий випадок. Під гнітом фінансових проблем він скинув із себе власну особистість мов незручне пальто. Потім сів на потяга до Бордо. Гаразд, але до чого тут випадок на вокзалі? Він і справді став свідком якогось страхіття? І звідки в нього взявся розвідний ключ і телефонний довідник?
— А далі що було?
— Увечері я пішла до жандармерії. Вони оголосили його в розшук.
Либонь, у жандармерії не надали особливого значення зникненню рибалки, який до того ж і чарчину полюбляв хильнути. Принаймні до Жиронди повідомлення про розшук так і не дісталося.
— Він уперше отак щезає?
— Авжеж! Патрік, він, знаєте, трохи загальмований. Наче мішком його втелющили. Але таке він уперше оце утнув.
— Давно ви живете разом?
— Три роки.
У балачці настала пауза. Потім Сільвія тихо запитала:
— Як він там?
— З ним усе гаразд. У нього деякі проблеми з пам’яттю. Гадаю, від тих ваших прикрощів мізки його трохи… е-е… заклинило. У нього амнезія. Мабуть, його підсвідомість намагається стерти минуле, щоб дати йому змогу розпочати все з нуля.
— Як це з нуля? Що все це означає?
Сільвія розгубилася. Справді, Фрер діяв неначе танк.
— Він не хотів од вас утекти, — похопившись, якомога м’якше сказав він. — Та на нього забагато навалилося. Борги, проблеми з роботою… Усе це змусило його втікати від самого себе.
Співрозмовниця мовчала. Фрер теж не поспішав поновлювати розмову. Адже правди він теж не знав. Усе могло відбуватися цілком інакше. Патрік поїхав до банку. Дорогою десь хильнув чарчину. Сів на потяга до Бордо. І тут, на вокзалі, щось таке побачив. І воно було таке жахливе, що геть стерло йому пам’ять. Ковбой ховався у мастильні, цілком згубивши уяву про те, хто він такий.