— У тебе є брати чи сестри?
Здоровань засовався на сидінні. Фрерові здавалося, наче від кожного його поруху авто аж хилитається.
— Нас було п’ятеро, — нарешті сказав Патрік, — два брати і три сестри.
— Ти спілкуєшся з ними?
— Ні. Ми з Тулузи. Там вони і лишилися.
— А батьки?
— Померли давно.
— То твоє дитинство минуло в Тулузі?
— Біля Тулузи. В Герені. Передмістя таке. Нас було сім душ, мешкали ми в двокімнатній.
Пам’ять поверталася до нього, в голові оживали ясні й точні деталі. Не ті безформні уривки, що їх можна видерти за допомогою гіпнозу чи хімії.
— А до Сільвії ти мав серйозні стосунки з жінками?
Велет помовчав, потім сказав:
— Мені з жінками ніколи не таланило.
— Тобто в тебе нікого не було?
— Та була одна… Наприкінці 80-х.
— Де?
— Коло Монпельє. У Сен-Мартен-де-Лондр.
— Як її звали?
— Про це обов’язково розповідати?
Фрер мовчки кивнув. Він так само пильно стежив за дорогою. Біскарос. Мімізан. Мезос. Сосни, сосни, сосни. І мжичка. Одноманітність ландшафту дедалі дужче гнітила.
— Марина, — видушив нарешті Патрік. — Вона хотіла, щоб ми побралися.
— А ти?
— Та не дуже. Але ми все ж таки побралися.
Матіас здивувався. Отож, Бонфіс таки зважився якось на сімейне життя.
— А діти у вас були?
— Ні. Я був проти.
— Чому?
— Не забув свого дитинства. Нічого доброго.
Фрер не став заглиблюватися в цю тему. Цієї інформації досить, щоб навести довідки в архівах соціальних служб. Либонь, Бонфіс ріс у злиднях, із батьками-пияками, що, може, лупцювали своїх дітлахів як гамана. Схильність до дисоціативної втечі сягає корінням у нещасливе дитинство.
— То що в тебе вийшло з Мариною? Ви розлучилися?
— Та ні, що ти. Просто я дременув од неї, та й годі. Здається, вона тепер у Німі.
— А чому ти втік?
Він не відповів. Отож, у його житті вже була одна втеча, щоправда, без зміни особистості. Фрер уявив собі людину, що категорично не бажає брати на себе відповідальності. Життя, що складається із ухилянь, вивертів і вагань…
Він не поспішав порушити мовчання, що повисло в салоні. Крізь хмари проглянуло сонце, розмалювавши небо жовтяво-рудими барвами. За шибами пропливали вказівники з назвами нових сіл. Осгор. Капбретон. Ще трохи, і ландські гаї будуть позаду. Від тієї думки Матіасові аж легше стало. Він вирішив, що Бонфіс заснув, аж у дзеркалі заднього огляду знову забовваніла його кремезна постать.
— Лікарю, а воно знову може спіткати мене?
— Та ні, нема підстав.
— Я ж нічогісінько не пам’ятаю. Що я там наплів?
— Не будемо про це.
Як по правді, Фрер волів би детально побалакати з пацієнтом про кожну деталь його облудних спогадів. Розшифрувати кожен символ, що видала підсвідомість. Свою вигадану подругу він назвав Елен Офер. Її прізвище могло б писатися з двома «ф». Матіасові дуже кортіло лишити Бонфіса у своєму відділенні й дослідити кожну стежину в лабіринті його психіки.
Либонь, Патрік думав те саме, бо раптом запитав:
— А ти й далі будеш мною опікуватися?
— Авжеж. Відвідуватиму тебе. Але ми працюватимемо в контакті з місцевими лікарями.
— Я інших спихіатрів не хочу. — Здається, він згадав якусь іншу подробицю. — А звідки ж узявся розвідний ключ? І телефонний довідник? Чому на них була кров?
— Патріку, я знаю про це не більше, ніж ти. Та якщо ти мені довіряєш, обіцяю, що ми все це з’ясуємо.
Здоровань понурився. Вони поминули вказівника, що позначав виїзд із Біарріца.
— Отут зверни, — сказав Бонфіс. — Треба забрати моє авто. Я його на майданчику тут лишив.
— У тебе було авто? Ти точно пам’ятаєш?
— Та начебто.
— А ключі де?
— От халепа, — буркнув той, лапаючи по кишенях. — І справді. Нічогісінько не пам’ятаю.
— А документи?
Бонфіс геть занепав духом.
— Нічого не пам’ятаю! Куди я міг їх запроторити?
Фрер звернув праворуч і подався до Біарріца. Розпогодилося. У небі вже сяяло сонце. Вони їхали вуличками, які то п’ялися угору, то круто спускалися в діл, наче під впливом мінливого настрою. Почали траплятися будинки з червоними і блакитними фахверковими мурами, що були відбитком іншої пори й іншої культури. На вершині кожного пагорба видніли рожеві черепичні дахи, що тісно ліпилися один до одного, аж до самого моря. Місто пишалося незайманою, яскравою, майже первісною красою.