— Дідько з ним, із тим авто, — глухо сказав Бонфіс. — Їдь берегом. Зараз буде Бідар. А потім Ґетарі.
Вони попрямували шляхом, що звивався поміж заростями ялівцю і вересу. Курортні будиночки стояли тут щільно, мало не один на одному. В цих хистких спорудах уже не видно навіть натяку на традицію чи бодай гармонію. Та хоч там як, над усім висів дух якоїсь баскської старосвітчини, що перебивав решту. Сосни, ломикамінь і тамариск підступали простісінько до порогів осель. І над усім узбережжям шугав солоний вітер із моря й осявав усе довкруги золотавою барвою.
Матіас аж заусміхався. Треба переселитися сюди, подумалося йому. Дорога раптом повужчала, що й два авта не розминулися б, і припровадила їх на тінявий сільський майдан. Ґетарі. Знову кам’яниці з фахверками, що стояли тісно, пліч-о-пліч, наче молодиці, які зібралися попліткувати, несхвально позираючи на тераси каварні, що притулилася внизу. Удалині видно було стіну для гри в пелоту, вона схожа була на руку, що звелася, вітаючи того, хто приїхав до Країни Басків.
— Прямо, — хрипким від хвилювання голосом сказав Бонфіс. — Ось і порт уже.
Матіас Фрер вважав себе людиною черствою, та зустріч Патріка і Сільвії навіть його зворушила мало не до сліз. Немолодий вік обох цих людей, їхня закоханість, од якої аж дрож проймала, їхня ніяковість і сором перед стороннім чоловіком, їхні погляди, перешіптування і стримані обійми — все воно хвилювало дужче, ніж вираження найбурхливіших емоцій.
Та й вигляд у них, як по правді, не дуже був. Сільвія виявилася куцою жіночкою з червоним личком, зморшкуватим, ніби печене яблуко. Її червона одутла шкіра виказувала, що колись вона полюбляла хильнути чарчину. Мабуть, їй, як і Патрікові, доводилося жити просто неба. Обоє доста натерпілися в житті, аж доки знайшли одне одного.
Декорації, в яких розгорталася ця сцена, цілком відповідали скромній поетичності тієї місцини. Порт у Ґетарі насправді виявився забетонованим узгір’ям, де стояло кілька човнів, помальованих яскравими барвами. Погода встигла зіпсуватися. Небо затягло хмарами, крізь які вперто намагалося промикнутися сонячне проміння, осяваючи землю тьмяним шклистим світлом. І люди, і краєвид неначе були на дні плящини, такої, в яку вставляють мініатюрного вітрильника.
— Ох, не знаю, як вам і дякувати, — обернувшись до Матіаса, сказала Сільвія.
Він мовчки вклонився. Сільвія махнула в бік дерев’яного помосту, що провадив уздовж бескиду, який нависав над морем.
— Пройдімо трохи.
Фрер зиркнув на неї. Немиті коси, безформний светр, бахматі спортивні штани, стоптані кросівки… Після всього, що утнуло життя з цією жіночкою, вціліли тільки її очі, живі і блискучі, наче два камінчики, виполіровані дощем.
Вона обійшла човни, що лежали на березі, і попрямувала до містка. Патрік уже йшов до човна, що погойдувався на хвилях за декілька метрів од пірсу. Напевне, то й було його славетне судно, що стало причиною тієї халепи, яка сталася з ним. На кормі гордовито сяяв напис жовтими літерами: «ЮПІТЕР».
Фрер наздогнав Сільвію, чіпляючись за поруччя хисткого помосту. Вона стояла, не похитнувшись жодного разу, і одною рукою скручувала цигарку.
— Ви можете пояснити мені, що сталося?
Фрер розповів їй усю ту історію. Вокзал Сен-Жан. Психотична Патрікова втеча. Його підсвідоме бажання стати кимось іншим. Випадкова зустріч із медсестрою з Ґетарі. Про сліди крові на розвідному ключі й телефонному довіднику, а також про труп на вокзалі Сен-Жан він вирішив не розповідати: нехай цим клопочеться Анаїс Шатле, що незабаром примчить сюди.
Сільвія слухала його й не перебивала. В її пальцях звідкись узялася велика важка запальничка. Вона запалила самокрутку.
— Не віриться, та й годі, — помовчавши, хрипко видихнула вона.
— Останніми днями ви не помічали нічого дивного в його поведінці?
Вона стенула плечима. Переплутані пасма кіс прилипли до її худих щік. Вона курила, глибоко затягуючись і, наче паротяг, випускаючи хмари диму, що їх відразу підхоплював морський вітер.
— Патрік не дуже про себе розповідає…
— А раніше він ніколи не пропадав? Не потерпав од утрати пам’яті?
— Ні.
— Розкажіть мені про його проблеми.
Вона мовчки ступнула кілька кроків уперед. Під ногами в них бурхало море. Воно тяжко дихало й відступало назад, щоб із новою силою кинутися на берег.