Західний корпус був третій зліва. Фрер кинувся вперед центральним коридором. Білі стіни, брунатний лінолеум, зовнішні рури опалення — кожен корпус ізсередини мав однаковий вигляд. Нічого дивного, що, повертаючись сюди на повторне лікування, пацієнти ходили манівцями в пошуках своєї палати.
— Що тут скоїлося?
Інтерн розлютився від того запитання.
— А ви що, самі не бачите, що скоїлося, еге?
Фрер не звернув уваги на ту грубість. Він зазирнув крізь оглядове віконце у палату. Там у кутку, зібгавшись клубком, сиділа гола жінка з дуже білою шкірою, замурзана лайном і сечею. Закривавленими пальцями вона здирала зі стін вапно, пхала до рота і старанно жувала.
— Зробіть ін’єкцію, — незворушно звелів Фрер. — Три одиниці локсапаку.
Він упізнав її, хоч імені й не пам’ятав. Вона вже тут лікувалася. Певно, її привезли вранці. Шкіра в неї була біла, немов пігулка аспірину. На обличчі жах. Страшенно худа, самий скелет, кістки аж стирчать. Вона знай дерла зі стіни вапно і жменями, немов кукурудзяні пластівці, запихала до рота. Кров була в неї на пальцях, на шматках вапна і на губах.
— Чотири, — поправив себе він. — Чотири їй зробіть.
Фрер давно вже відмовився міркувати над безсиллям психіатрів. Із хронічними навіженцями можна було вчинити тільки одне: приголомшити добрячою дозою заспокійливого і чекати, аж поки буря ущухне. Не бозна-що, але ліпше, як нічого.
Повертаючись назад, він завернув до свого відділення імені Анрі Ея. Тут було двадцять вісім пацієнтів, усі зі сходу. Шизофренія. Депресія. Параноя. І декілька не дуже зрозумілих випадків.
У приймальні йому дали ранковий звіт. Істеричний напад. Кухонна сварка. Наркоман, який десь знайшов мотузка і перепнув собі ним прутня. Рутина.
Фрер поминув їдальню, де висів задавнений тютюновий чад — навіженцям дозволялося палити. Відчинив ще одні двері. У ніс ударило запахом спирту — то була процедурна. Привітався з декількома давніми пацієнтами. Гладун у білому костюмі певен, що він директор інституту. Негр, що уважно вивчав долівку в коридорі, якою пройшов уже чимало кілометрів. Ще один чоловік із глибоко посадженими очима — він розгойдувався на носаках, наче іванець-киванець.
В ординаторській він поцікавився, як справи у безпам’ятного. Інтерн погортав журнала. Ніч минула спокійно. Ранок теж без пригод. О десятій ранку ковбоя забрали до Пеллеґрена, щоб провести нейробіологічне обстеження, де він категорично відмовився від рентґену і будь-яких інших просвічувань. Лікарі, що оглядали його, не виявили в нього ніяких фізичних ушкоджень. Вони схилялися до думки, що це випадок дисоціативної амнезії, викликаної травмою емоційного характеру. Це означало, що той «техасець» або сам зазнав, або став свідком чогось такого, що геть відбило йому пам’ять. І що ж це було?
— Де він зараз, у палаті?
— Ні. У залі Каміли Клодель.
Одна з особливостей новітньої психіатрії — звичай називати корпуси, алеї, відділення іменами славетних пацієнтів. Навіть у божевілля є свої ідоли. У залі Каміли Клодель проводили арт-терапію. Фрер завернув у коридор, відімкнув одні з-поміж дверей праворуч і опинився в кімнаті, де пацієнти малювали, ліпили, плели вироби з верболозу або складали фігурки з паперу.
Він поминув скульпторів і художників і підійшов до столу, де сиділи кошикарі, що зосереджено робили не лише кошики, а й кільця для серветок і підставки під гарячі страви. Гнучка лоза гойдалася у повітрі, та обличчя залишалися непорушними, наче закам’янілі. Тут ніби росли рослини, а люди пускали коріння.
Ковбой умостився біля самісінького краю стола. Навіть навсидячки він сантиметрів на двадцять височів над рештою пацієнтів. Шкіра немов порізана павутинням зморшок. Він так і не зняв свого недоладного капелюха. Великі блакитні очі світилися на його грубому обличчі.
Фрер підійшов ближче. Велетень працював над кошиком у вигляді човника. У нього були мозолясті руки. «Робітник або селянин», — подумав Фрер.
— Добридень.
Чолов’яга звів очі й закліпав. Світла крайка довкола його зіниць скидалася на рідкий перламутр.
— Привіт, — відказав він і вказівним пальцем, як справжній герой родео, трохи підняв бриля.