І доки ланцюг крутиться, між деревами з’являється дитяча фігурка, коротка й квиляча... і гротескні вужі знов починають падати дощем із неба....
Я прокидаюсь, цього разу нічого мене не схвилювало.
Я знаю, що великі зміни в житті можуть збурювати нашу підсвідомість, але не можу встановити зв’язок із цими абсурдними й похмурими снами. Ні, неправда, зв’язок є, і до того ж досить очевидний: я читаю історії жахів уперше у своєму житті й проковтнув десяток уже першого тижня. Та мені все-таки не десять років, я вже не маю бути таким вразливим. І чому велосипед? І вужі?
Довго не можу знову заснути. Манон крадькома проникає в мої думки.
Ми з Луї і ще парою друзів ідемо розважатися. Я багато веселюсь і навіть трохи фліртую з такою собі Надею (чи то була Надін?), тоді як Луї займається своєю подругою Франс. О другій ранку дві вертихвістки нас кинули, та зізнаюсь, зрадів: думка про те, щоб спати з новою дівчиною після шести років вірності Манон, змушувала мене трохи панікувати. У власному ліжку я все-таки почуваюся задоволеним: якщо я починаю цікавитися панянками, то це добрий знак, правда ж?
У доброму гуморі я вдруге зустрічаюся зі своєю вранішньою понеділковою групою. Роздаю їм копії чотирьох новел, які запропонував Поль, і ми разом читаємо «Солодощі для красуні» Роберта Блоха. В ній ідеться про історію дівчинки, яка за допомогою ляльки вуду змушує страждати свого батька й врешті-решт убиває його. Студентам наче подобається, і впродовж заняття ми аналізуємо різні аспекти твору. Мова досить бідна (до того ж коли йдеться про переклад), але тематика багата.
— До наступного тижня, — оголошую я в кінці, — я хочу, щоб ви прочитали друге оповідання — «Місс Есперсон». Ви зробите для мене такий самий аналіз, як ми щойно робили з новелою Блоха. П’ятсот слів. До наступного тижня.
Перш ніж повернутися до Монреаля, я йду в бібліотеку й беру дві книжки з фантастичними новелами. З хвилюванням очікую на вечір за книжкою.
Наступного дня я залишаю Монреаль близько дев’ятнадцятої години, як і минулого вівторка. Доки їду, згадую вісім чи дев’ять новел, які прочитав учора ввечері. В них йшлося про вампірів, привидів, невідомих монстрів, фантомів, чаклування... і все це було радше нудно.
Очевидно, я в захопленні не від фантастики, як такої, а від теми дитинства. Спостерігаючи за дорогою попереду, я думаю, що знайшов пояснення: дитинство мене захоплює, бо в мене немає жодного спогаду про власне. Батьки мені пояснили, що, коли мені було вісім років, мій батько через необачність ударив мене по голові дверцятами машини, коли відкривав їх. Я навіть кілька днів пролежав у госпіталі. Повернувся я звідти здоровим фізично, але з повною амнезією. Не відразу, але поволі, один за одним, спогади про події, що передували травмі, почали зникати з моєї пам’яті, включно із самою пригодою. Сьогодні найвіддаленішим моїм спогадом є Різдво, на яке я отримав повну колекцію Asterix. За два місяці перед цим мені виповнилося дев’ять років. Це стало звичним жартом у нашій сім’ї: тепер, якщо я забуваю щось незначуще, то звинувачую свого батька, що веселить мою матір.
Мене ж самого таке пояснення не задовольняє. Я впевнений, що є ще щось за моїм незвичним зацікавленням такими історіями...
Дев’ятнадцята п’ятдесят. Радісна музика вирує в гучномовцях. Вдалині освітлений ліхтарем видніється вихід на Сен-Валерьєн... і голосувальник із минулого тижня. Ще перед тим, як чітко його побачити, я здогадуюся, що це він. Зі сміхом думаю, якщо в нас буде теперішній розклад, то я ризикую бачити його щовівторка ввечері та щоп’ятниці після обіду.
А чи не я казав собі минулого разу, що підвезу його, якщо побачу ще раз?
Секунду я сумніваюсь, у той час як його силует усе збільшується. А чому б і ні? Раптом я чую голос моїх батьків, які радять мені ніколи не брати голосувальників... і цього достатньо, щоб я вирішив зупинитися на обочині, метрів за тридцять від голосувальника.
У ретровізорі я бачу, як хлопець рушає у напрямку до машини, виходить із кола світла й розчиняється в темряві. Авто, що наближається ззаду, бомбардує його світлом фар і на кілька секунд розділяє силует так, що здається, наче таємнича сутність з’являється з мороку. Я навіть раптово кажу собі, що це було помилкою, і треба якнайшвидше забиратися звідси... Та щойно він відчиняє дверцята й схиляє своє усміхнене обличчя всередину, ця сміховинна думка випаровується, як сніг на сонці.
— Дякую!
— Нема за що, — кажу я і, своєю чергою, усміхаюсь.
Він сідає і, доки я вирулюю на дорогу, каже: