— Мені не дуже далеко.
Кучеряве чорне волосся, коротке; може трохи більший за мене. Врешті-решт, я даю йому менше тридцяти років. Десь мого віку.
— Сен-Ожен?— питаю.
Він розглядає мене з комічним здивуванням. У нього очі великі й чорні, з дуже глибокою чорнотою.
— А звідки ти знаєш?
Гордий таким ефектом, пояснюю. Він посміхається, веселиться своєю чергою, і я помічаю на його зубах металевий відблиск. Брекети. Вони дивно вирізняються на цьому гармонійному гладенькому обличчі.
— Непогано. Ще щось із дедукції?
Голос розслаблений, ні нотки стурбованості. Це мені подобається. Тож я пояснюю йому свою теорію: щовівторка ввечері він їде до Сен-Ожен, а повертається в Сен-Валерьєн щоп’ятниці після обіду.
— Місця визначено правильно, але не час. Я їжджу туди й назад щодня.
Він живе в Сен-Ожен і працює в Сен-Валерьєн у господарському магазині свого дядька, прямо на в’їзді в село. У відділі фарб. Почав місяць тому.
— Ти отак голосуєш щодня? — я дуже здивований.
— А що робити, я працюю щодня. З дев’ятої до шостої з понеділка по середу, і з другої до дев’ятої у четвер і п’ятницю. Перші три дні я вечеряю в Сен-Валерьєн, а потім іду на двадцятку.
— І ти ніколи не запізнюєшся на роботу?
— Ні. Люди славні, вони швидко мене підбирають. Найдовше я чекав пів години, але таке трапляється справді зрідка.
— А чи не простіше купити машину?
Він відповідає не відразу, і я кидаю на нього погляд. Він чухає потилицю, дещо стурбований. Нарешті каже, що два роки не працював, тож із боку фінансів — мало радості. Але помітно його нерішучість, наче має ще щось додати. Дивлячись байдуже назовні, він кидає:
— А ще в мене проблема з машинами. Тобто з тим, щоб ними керувати.
Я не надто розумію. Він повертає до мене голову й натягнуто посміхається.
— Скажімо, я більше пасажир, ніж водій.
Думаю, нарешті я зрозумів: він втратив свої права. Я не наполягаю, почуваюся трішки незручно. Та він додає:
— Мабуть, тому я добрий провідник.
— Ти хочеш сказати: вести людей, щоб кудись дійти?
— Щоб вести.
Він не уточнює, дивлячись перед собою на дорогу з тією самою спокійною посмішкою. Я саме питаю себе, що він має на увазі, коли каже про «вести», як він питає:
— А ти, ти куди прямуєш, е-е-е... е-е-е...
— Етьєн.
— Ти куди їдеш, Етьєне?
— До Друмонвіля.
Я пояснюю йому свою ситуацію, і він заходиться сміхом, дуже природно й дуже відкрито.
— Їздити тричі на тиждень із Монреаля до Друмонвіля, думаю, не краще, ніж щодня голосувати, щоб дістатися із Сен-Ожена до Сен-Валерьєна.
Він потішається з мене, але по-доброму. Так, хлопчина мені справді симпатичний. Вітаю себе з тим, що взяв його. Я підхоплюю гру й захищаюся в тому самому тоні: так я ж усього три дні, а не щодня.
— Скільки в тебе забирає часу маршрут Друмонвіль — Монреаль?
— Гм... Годину десять...
— А в мене менше! — тріумфує він. — П’ятнадцять хвилин, щоб дійти до траси; десять хвилин, щоб голосувати, іноді менше; десять хвилин їзди; і ще п’ятнадцять хвилин пішки, щоб дійти до дядькового магазину. П’ятдесят хвилин! І жодного цента на пальне.
А як тоді комфорт? Дощ, холод? Він торкає свій анорак і стверджує, що з таким захистом може боротися з будь-якою хурделицею.
— Ти ж у сорок років станеш товстим! А я зостануся в хорошій формі!
Я й далі посміхаюся, підшукуючи аргументи.
— Але ти наражаєшся на небезпеку! — кидаю.
— На небезпеку?
— На небезпеку, що сядеш до якогось хворого на голову, і він переріже тобі горло за твій гаманець.
— Правда, але може ж бути й навпаки, хіба ні?
Його голос став таким серйозним, що я невпевнено повертаю до нього голову. Хлопець пильно дивиться на мене, і його чорні очі раптово стають схожими на два шматочки ебенового дерева. На якусь мить батьківська порада зринула в мозку, та мій пасажир підморгує мені, перш ніж залитися своїм щирим сміхом. Я, хихикаючи, повертаюся до дороги.
— Та я переїду до Сен-Валерьєна в грудні.
— Думається, це полегшить твоє життя.
Трохи мовчимо, але без дискомфорту й без незручності. Просто звичайна перерва в приємній розмові. За хвилину він питає, що я викладаю в Друмонвілі, і я пояснюю. Розказую йому про свої курси, не заглиблюючись надто в деталі, щоб не здаватися занудою. Він уважно слухає, і не із ввічливості, а зі справжньої цікавості; щонайменше, він справляє таке враження.
— Насправді мене в усіх тих історіях захоплює не так фантастичне, як тема дитинства, що розглядається в деяких із них...
— Розумію...
Мені здається, що він розвиватиме свій коментар, але ні, він замовкає. Після короткого мовчання він питає, чи я знав Друмонвіль до того, як почати працювати там. Він ставить багато запитань, та це мене не бентежить. Відчуваю в ньому справжню зацікавленість людьми, а не спосіб закрити діру.