— Навіть дуже добре! Я провів там перші двадцять років свого життя!
— Справді? Я там теж колись жив! Недовго, всього кілька років...
— Світ тісний.
Краєм ока бачу, як він замислився.
— Етьєн, а твоє прізвище?
— Сеґен.
Він не каже нічого. Раптом його погляд стає пильним, а вигляд замисленим.
— А як звати тебе? — питаю своєю чергою.
— Обережно, ти проїдеш мій вихід!
Справді, Сен-Ожен зовсім близько. Обидва села так близько, що я й гадки не мав. Коли я зупиняюся, він полегшено зітхає й тисне мені руку в знак подяки. Коли вийшов, востаннє схиляється до машини:
— Бувай, Етьєн Сеґен.
Він робить наголос на моєму імені, розглядає мене кілька секунд, а тоді зачиняє дверцята. Виїхавши на трасу, дивлюся в ретровізор: бачу, як мій голосувальник крокує по з’їзду на Сен-Ожен, освітленому ліхтарями. Вітаю себе з тим, що взяв його. Трохи загадковий, із громоподібним сміхом й іноді настирливим поглядом, але загалом симпатичний. Є в ньому щось дружнє, майже рідне, що викликало бажання говорити з ним і йому довіритися... Є такі люди, які наче притягують усіх довкола.
Та не варто про це говорити батькам: так ще й уникну моралізаторської проповіді, без якої можу обійтися.
Коли вдалині замаячив вихід на центр міста в Друмонвілі, я зрозумів, що так і не дізнався, як звати мого пасажира.
Післяобідня пора п’ятниці, двадцята траса, напрямок на Монреаль. Щоб зробити дорогу радіснішою, холодний дощ розмиває тужливий пейзаж.
Біля Сен-Ожена бачу свого автостопера, такого ж непорушного, з великим пальцем, піднятим на висоті стегон. Тільки тепер він відрізняється тим, що натягнув на голову капюшон. Дивлюся на годинник: тринадцята двадцять, як і минулого тижня. Справді, він пунктуальний. Я, між іншим, теж. А, може, підсвідомо шукав зустрічі з ним?
Уже радіючи, що наступні десять хвилин говоритиму з ним, зупиняюся на обочині. Коли він сідає поряд зі мною, зовсім промоклий, то кидає на мене здивований і водночас задоволений погляд.
— О... здається, я тебе вже бачив, еге ж? — кидає він, знімаючи капюшон.
Я протягую йому руку.
— Дивно, але в мене таке саме враження.
Він усміхається, потискаючи мені лапу, в доброму гуморі, він справді радий, що потрапив на мене, я ж визнаю, що мені це якось по-дурному приємно.
Виїжджаю на трасу. Мій пасажир, зітхаючи, відкидає капюшон. Кілька хвилин скаржиться на холодний осінній дощ, та я бачу, що він йому насправді не дошкуляє. Просто таке враження, що він може витримати будь-які негаразди.
— Дякую, що вдруге мене підвозиш, Етьєне.
Він пам’ятає, як мене звуть. Я користуюся нагодою, щоб запитати його ім’я.
— Справді, я тобі не сказав...
Коротка пауза, потім чую, як він каже:
— Алекс. Алекс Сальвай.
Відчуваю, що він дивиться на мене й повертаю голову. Так і є. Алекс уважно дивиться на мене, обличчя спокійне, але погляд особливо проникливий.
— Це тобі про щось говорить? — питає він.
— Ні... а має?
— Думаю, так...
Я думаю, дивлячись на дорогу. Алекс Сальвай... Чи не провокує це ім’я якийсь відгомін у моїй пам’яті? Чи я просто хочу переконати себе що чув його?
— Ні... Нічого такого...
— Це голосувальник, якого ти підвозив минулого вівторка...
Він заходиться оглушливим сміхом, здатним спантеличити, але чесним. Я, задоволений, повертаюся до дороги.
Одну-дві хвилини говоримо про щось незначне, а потім він повертається до мого викладання:
— Твій курс із літератури, горор, ти...
— Фантастики.
— Ага, фантастики. Твоїм студентам подобається?
Пояснюю, що молоді студенти в сімнадцять років ніколи не мали наплив ентузіазму, але має вигляд, що вони оцінили, особливо та моя група, що спеціалізується на літературі й мистецтві, у середу вранці.
— Алексе, тебе цікавить фантастична література?
— Мене?
Він чхає, витирає носа носовичком.
— Я не дуже читаю. Я не великий інтелектуал... Та думаю, що це має бути цікавим.
— Надзвичайно цікаво.
— Минулого разу ти казав, що цікавишся в першу чергу, гм... дітьми, здається?
Я погоджуюсь і знову пояснюю, наскільки вважаю цю тему глибокою. Він питає чому. Відчувається його увага й зацікавленість. Насправді, я ще ніколи не говорив із кимось про те, що знаю так мало.
— Контраст між невинністю й горором, — відповідаю. — Намагаюся показати своїм студентам, що така суперечність може бути захопливою.