— Невинність?
— Так. Дитина сама по собі є символом невинності.
— Справді?
Він вимовляє це зі сумнівом у голосі. Я кидаю на нього швидкий погляд. Він дивиться на мене іронічно, й раптом у моїй голові спливає якийсь відгомін, ні, не через його ім’я — через його обличчя, через оцей глузливий вираз.
— Ти справді думаєш, що діти — втілення невинності?
Відповідаю, що так. Чи не є дитина формою чистого ідеалу, доки не починає псуватися дорослішаючи?
— Ні, я не згоден.
Він каже це лагідно, але з такою впевненістю, що я не можу заперечити.
— Діти жорстокі, Етьєне. Дуже жорстокі.
Таке пояснення не видається мені надто переконливим. Звичайно, діти — вони егоїстичні, войовничі, вони змагаються одне з одним, але все це досить безпечно, хіба ні?
— Я не про це кажу. Я про справжню жорстокість.
Я чекаю продовження. Всі сліди сміху зникли з голосу Алекса, він став серйозним.
— Діти цікаві від природи, і деякі готові зайти досить далеко, щоб задовольнити свою цікавість. Як уважаєш, що є найзахопливішим для дитини?
Я вдивляюся в дорогу, наче відповідь з’явиться посеред шосе. Дивна ситуація. Хоч викладач я, та здається, що саме Алекс читає мені лекцію. Це трохи зачіпає мене, і я шукаю розумну відповідь.
— Смерть?
Він видає протяжне гигикання, і це мені не подобається. Та я хочу продовжити цю розмову, навіть якщо вона пошкрябає мою викладацьку гордість.
— Не смерть як така, — чую у відповідь. — Це одержимість дорослих.
Коротка пауза, а потім він веде далі:
— Найбільшим джерелом цікавості для дітей є зло. Вони весь час тільки й чують, як про нього говорять.
Його голос змінюється, він починає карикатурно говорити в ніс. Я розумію, що він наслідує тип батьків, які хочуть усе контролювати:
— «Не чіпай цього, воно погане! Не ходи туди, зробиш собі зле! Не кажи так, це недобре, так погані кажуть! Не роби зла друзям! Це злий мосьє, він робить тільки злі вчинки!»
Я пирскаю, розвеселений його імітацією. Чую, як він продовжує нормальним голосом:
— Сказати дитині, що щось погане — найкращий спосіб розбуркати її цікавість.
— Це всім відомо, — зауважую.
— Так, але всі однаково так роблять. А коли дитина вирішує спробувати щось заборонене, щоб самому справді переконатися, що ж там поганого...
Він чхає, дістає носовичок.
— ...от тоді вона може стати жорстокою.
Він сякається. А його думка не така й уже шизанута. Алекс може й не інтелектуал, та він думає, навіть якщо його теорія більш, скажімо, ... інтуїтивна, ніж ... наукова.
— Та більшість дітей не заходять далеко у своїй жорстокості, — відчуваю необхідність уточнити. — Їхній досвід зазвичай залишається на рівні розчленування мухи, що саме собою не є тривожним.
— Так, це правда для більшості дітей. Але то не вони самі вирішують зупинитися. Це навколишній світ, дорослі, громадськість, врешті-решт беруться за них, кажучи, що вони мають припинити їхні маленькі жорстокі ігри й стати відповідальними. А діти, припиняючи свою розвідку зла, помалу стають спокійними дорослими конформістами.
О, це він уже далеко заходить. Я навіть відкриваю рота, щоб йому це сказати, але він провадить на одному диханні:
— Саме тому й уважається, що діти чисті. Бо у них немає часу зайти далеко у своїх жорстоких іграх. А оті історії горору, які ти так любиш, у них ідеться про дітей, які заходять далі, ніж інші.
Питаю, чи він це серйозно, чи справді думає так, як щойно сказав. Він запевняє мене, що так.
— Я тобі навіть іще дещо скажу...
Я чую, як скрипить сидіння, наче він міняє позу, а коли знову починає говорити, його голос здається ближчим.
— Думаю, що психопати, маніяки, серійні вбивці — це дорослі, до яких повертається їхня дитяча цікавість. І тому, що вже немає батьків, які б їм завадили, вони продовжують свої забави звідти, де зупинилися ... і йдуть далі.
Я хочу засміятися, бо така думка видається мені екстравагантною, але не видаю жодного звуку. Алекс веде далі:
— Діти в історіях горору заворожують тому, що нагадують нам нас такими, якими ми колись були... Хоча, радше, якими ми могли б стати...
У мене зникло бажання сміятися, і я повертаю голову до Алекса, дещо зніяковілий. Та коли бачу його широку посмішку, схрещені на колінах руки, веселий погляд, уся незручність ураз зникає.
— Що ти з цього приводу думаєш? — гордо питає він.
— Думаю, що саме ти мав би викладати мій курс, студенти захворіли б від страху.