Він регоче, і я із задоволенням слухаю його громовий сміх. Він запевняє, що був би поганим викладачем: надто поверховий, надто неорганізований, надто нетерплячий.
— І ти ніколи не читав фантастики? — дивуюся. — Важко повірити після того, що ти тут наговорив.
— Я бачив кілька фільмів горору, які виводили на перший план дітей.
А тоді, після паузи, він вибачається, що був таким говірким. Може, навіть зарозумілим. Я запевняю його, що ні, і не лукавлю: я вже на нього не ображаюся за оту його нещодавню невеличку зверхність.
— Можливо, я використаю щось із того, що ти казав, у своєму курсі.
Його відповідь мене дивує. Я справді так думаю? Чи я насправді маю намір використати теорії свого пасажира, само собою цікаві, але дещо пришелепкуваті? Він сам наче був свідомим того, що я перебільшую, заперечує, що нема ніякої стрункості в усьому сказаному, просто його особиста думка.
За дві хвилини я зупиняюся біля з’їзду на Сен-Валерьєн.
— Ще раз дякую, Етьєне! Вже можна сказати, що ти майже мій водій!
Це зауваження наводить мене на думку, яку я хапаю на льоту, не маючи часу на роздуми. Якщо Алекс хоче, ми можемо продовжувати цей невеличкий ритуал двічі на тиждень, щовівторка ввечері й щоп’ятниці після обіду. Та маємо бути пунктуальними. Але не чекаємо один одного: якщо машина зупиняється раніше, ніж я під’їжджаю, він сідає. Якщо ж я проїжджаю, і його немає, то їду далі. Алекс тре підборіддя, можливо, зацікавлений.
— Попереджаю, я дуже пунктуальний.
— Я теж.
Ми схвильовано тиснемо один одному руки. У цьому потиску відчувається тепло, і Алекс посміхається, його зуби в недоречних брекетах. Він відчиняє дверцята. Дощ перестав.
— Тоді... до вечора вівторка?
— Точно!
Коли вже вийшов, схиляється до мене й каже:
— Щоб завершити нашу невеличку дискусію про жорстокість дітей... Подумай про своє дитинство. Що тебе могло зацікавити, тебе самого, коли тобі було сім чи вісім років?
Він здіймає вказівний палець і кладе собі на лоба.
— Коли втрутилися батьки, щоб припинити твої ігри?
Його вказівний палець відривається від його голови, долає невеличку відстань між нами і втикається в мого лоба. Я надто здивований, щоб реагувати. І коли його палець торкається мене, недавній відгомін повертається з новою силою. Алекс дивиться на мене своїми чорними пронизливими очима.
— Спробуй згадати.
Його палець кидає мого лоба й відгомін зникає. Він махає мені рукою, посміхаючись, а тоді зачиняє дверцята. Розгублений, я неуважно махаю у відповідь і виїжджаю на трасу.
Отой відгомін, який сколихнув мої спогади, змушує замислитися. Він був особливо сильним, коли Алекс поклав свого пальця на мого лоба. Може, я вже бачив раніше цього хлопця?
Дивний тип... але цікавий і хороша компанія. В мене ніколи ні до кого ще так швидко не прокидалася симпатія. Та в нас і майже немає нічого спільного. Йому явно бракує освіти, не читає, працює в господарському магазині...
Я знову питаю себе, чи бачив його колись. Це хоча би пояснило, чому ми так швидко зійшлися. А ще він перевіряв мене кілька разів, наче сам намагався пригадати...
Врешті-решт, якщо він колись жив у Друмонвілі, є шанс, що ми вже зустрічалися на роботі влітку чи на вечірці в когось зі спільних знайомих... Я з’ясую все на нашій наступній зустрічі.
А тоді чую останню пораду Алекса: згадати мої власні дитячі забави, коли мені було сім чи вісім років. Я зітхаю, сидячи за кермом. Важке завдання, коли наші вісім перших років викреслено з наших башків. Від цієї дитячої амнезії завжди відчував певний дискомфорт, та сьогодні ввечері вона видалася мені особливо неприємною.
Дивно, але я вперше за три дні думаю про Манон.
Поспішаю увімкнути фонову музику.
Наступної ночі — знову незвичний сон.
Я в тому самому лісі, але цього разу на білому велосипеді, який, незважаючи на свій невеличкий розмір, не створює дискомфорту для моїх довгих ніг. Я їду по утоптаній стежці, що простягається по прямій серед двох рядів темних дерев. Я, хто майже ні разу в житті не їздив на велосипеді, не дивуюся, що я тут. Усе видається мені цілком нормальним, звичним і навіть веселим.
Та стежка наче рухається, стікає. То вужі, які намагаються уникнути моїх коліс.
Попереду виникає силует в ночі, що народжується. З червоного пальта виринає рука, на рівні стегна, великий палець догори. Я починаю повільніше крутити педалі.
Силует усе ближче, не рухається й на міліметр. Його обличчя приховує тінь, але я знаю, що воно повернуте до мене. Один із вужів обвивається кругом його ноги, повільно видирається до стегна. Автостопер не робить ніяких рухів, щоб прогнати рептилію. Палець догори, він чекає. Чекає на мене. Чекає, доки я його посаджу. Наче...