Наче...
...наче наче наче наче...
Я прокидаюся.
Роздратований, я стрибаю з ліжка вниз і йду відлити, роздивляючись своє відображення в дзеркалі. Мене починають діставати ці дебільні сни. Ліс, велосипеди, вужі... а тепер ще до них додався й Алекс Сальвай! Що він забув у моїх снах, цей халамидник?
Я знав його. Тепер я цього певний.
Знову лягаю. Мені кортить вияснити все наступного вівторка ввечері.
Ще зостається двадцять хвилин останнього періоду, а я пройшов по всьому матеріалу сьогоднішньої лекції. Вже думаю відпустити їх раніше, як раптом із подивом чую, як кажу їм:
— А на завершення — невеличке завдання. Спробуйте пригадати, чи були у вас в дитинстві маленькі жорстокі забави.
Здається, питання їх трохи спантеличило, та і сам я впродовж кількох секунд шкодую, що поставив його. Але тому, що вже почав, розтлумачую:
— Якщо фантастичні оповіді з дітьми нас так зачіпають, це не тільки завдяки контрасту з їхньою невинністю. Може, тому, що ми самі у віці сім чи вісім років мали певну часточку жорстокості в собі, чи хоча б цікавість до такої жорстокості. Як у тій історії, яку ви щойно аналізували — «Місс Есперсон»[1]. У цій історії убивця не дитина, а жінка. Але ж дитина захоплена цією нездоровою жінкою, і це захоплення стає для неї грою.
Усі студенти уважно слухають. Підбадьорений, я веду далі:
— Хіба у вас немає спогадів про якесь хворобливе зацікавлення, яке вас захоплювало?
Як і щоразу, коли я ставлю запитання, настає довгий момент нерішучості. Кажу собі, як завжди, то буде або Фредерік, чи Амелі, або ж Карін, хтось із них почне... та цього разу старт дав високий худий хлопчина, який сидить на задньому ряді. З виглядом людини, що передбачає майбутній ефект, він м’яко кидає:
— Коли мав вісім чи дев’ять років, я палив бджіл лупою.
Гигикання й кілька гримас насамперед від дівчат. Дехто киває, погоджуючись, що теж так чинив. Питаю у студентів, чому вони так вчиняли й одночасно запитую себе, куди б я дійшов, виконуючи таку вправу. Молодь стенає плечима.
— Не знаю. Я питав себе, чи, там, бджоли страждали, ну-у-у, коли я робив так.
Він підсміюється.
— А твої батьки? — питаю.
— Вони, їм не подобалося, від слова зовсім, мої такі витівки! Та насправді, то...
Він зупиняється, брови нахмурені, наче він уперше про це замислився. Час зупинився на його губах.
— Ну... то, бо то жалило в серце... думаю, то саме штовхало мене так робити, десь так...
Я повільно киваю й упродовж секунди перед очима з’являється обличчя Алекса з посмішкою, заповненою брекетами, і його чорним поглядом. Якби він бачив мене тепер, то реготав би, еге ж!
— Ми з пацанами відривали крильця мухам, — продовжує інший студент.
— А я, я відривала лапи в павуків, — додає одна з дівчат. — Одну за одною, так, так, так!
Увесь клас сміється. Раптом, пів класу хочуть висловитися, в першу чергу хлопці. За десять хвилин каталог дитячої жорстокості розгортається переді мною, і я їх слухаю, посміхаючись, задоволений і здивований. Усе нічого, коли вони так розказують, наче насправді повернулися в дитинство, та раптом питання спалахує в мозку.
Чи хтось із них пішов би далі у своїх забавах, якби не втрутилися дорослі?
Абсурд! То Алексова теорія! Занадто пришелепкувата, щоб...
— А ти Етьєне? — раптом питає Карін. — Що робив ти, коли був малим?
Двадцять п’ять пар очей жадібно повертаються до мене. Немає нічого захопливішого для студента, як викладач, що розповідає про пережите ним. Я відчуваю себе загнаним у пастку. Я мав би передбачити, що запитання повернеться до мене.
— Я? Господи, це здаватиметься для вас дурнею, та... я не пам’ятаю.
Протестний гамір упереміж зі сміхом заповнює клас. Вони насправді нервують, я їх ще ніколи такими не бачив.
— Присягаюсь, я не пам’ятаю, я... я не маю згадок про дитинство. То все через дурнувату аварію, незадовго до того, як мені виповнилося дев’ять...
Цього разу я відчуваю осуд. Вони не лише мені все ще не вірять, а й починають ображатися на мене. Я ухиляюся, на відміну від них, не граю у гру, і вони вбачають у цьому презирство з мого боку. Десь усередині мене продзвенів дзвіночок. Я не хочу втратити цю прекрасну енергію, що панує тут уже п’ятнадцять хвилин. І особливо не хочу втратити їхню довіру до кінця триместру. Знервований, змушую себе вигадати хоч щось, будь-що, і я кидаю:
— А, є! Пригадую: вужі! Ми з друзями, ми мучили вужів!