Вони на долю секунди замовкають, відкривши роти, а потім вибухають схвильованими вигуками. Я дурнувато посміхаюся, сидячи на краєчку столу, відчуваючи жахливе полегшення.
Звідки я виловив оту історію з вужами? Хай вже мої дурнуваті сни прислужаться мені, витягуючи зі скрутного становища...
— Ага, ага, я теж так робив! — підтверджує один зі студентів. — Я розрубував їх навпіл! Щоб побачити, чи зможуть вони повзти.
— Отож, — додаю я з найбільш можливим природним виглядом. — Ми робили так само.
Вони заходяться сміхом, захоплені картиною, як їхній викладач рубає навпіл вужів. Доки вони не впіймали мене на викрутасах, я закінчую урок, пояснюючи домашнє завдання на наступне заняття, а потім бажаю гарного тижня. Вони виходять, дискутуючи один з одним, із запалом, і майже всі радісно прощаються зі мною, навіть ті, від кого я ще не чув жодного слова.
Я підіймаюсь у департамент. Не знаю, чи корисний такий вид навчання з погляду отриманих знань, але він щойно підняв мій рейтинг на небувалу висоту. І я зобов’язаний цим Алексу...
Мучити вужів... Яка думка!
Я перетинаюся з Марі-Елен, яка тішить мене своєю чарівною посмішкою. Вона багато до мене посміхається, вже деякий час... Я маю якось реагувати?
В доброму настрої я розвертаюся, доганяю колегу й запрошую її пообідати. Вона радісно погоджується.
Луї запросив ще й Мішеля — спільного знайомого, і ми втрьох п’ємо пиво у вітальні. Луї каже, що в суботу забув перевести назад годинник і тому прибув у відділок на годину раніше. А Мішель цікавиться, як я почуваюся, і я розумію, що він говорить про емоційний бік мого життя. Я гордо кажу їм, що сьогодні обідав із гарненькою колегою. Луї питає, чи я добряче трахнув її на столі в ресторані, а я обзиваю його імбецилом, що його дуже тішить.
Мішель залишає нас досить рано. Коли зостаємося самі, ми з Луї говоримо трохи про роботу. Він каже, що має їхати до Нью-Йорка у п’ятницю на конгрес фліків, який триватиме тиждень, і що він зробить навіть неможливе, щоб вирахувати Вуді Алена на вулицях Мангеттена. А потім стає серйознішим і питає:
— Тож Манон стає все більше спогадом?
— Спогадом, ні... Та, скажімо, вже тиждень у мене ні разу не траплявся напад хандри і... це добре.
Луї ще глибше всідається в кріслі, явно радий за мене. Кілька хвилин ми мовчки слухаємо музику Боріса Віана. Я підводжуся і йду поглянути на його бібліотеку, щоб побачити чотири чи п’ять нових романів, які він купив цього місяця.
— Новий примірник із Плеяди[2]!
То поліціянти зовсім непогано заробляють!
— Ти не думаєш, що це трохи задовго Монреаль — Друмонвіль тричі на тиждень?
Гортаючи книжку, я розповідаю йому про зустріч з Алексом і нашу домовленість щодо вівторків і п’ятниць.
— Тобі треба бути обережнішим, Етьєне.
— Га, флік, який грається в захисника!
— Я не читаю мораль, просто кажу бути обережнішим. Іноді хлопці з провінційної поліції розказують досить жахливі історії про деяких голосувальників. Вони далеко не ангели... А ще, дивно якось, він захотів сідати до тебе двічі на тиждень...
— Послухай, Луї, я підвозив його вже двічі. Якби він хотів напасти на мене, я був би вже мертвим, не думаєш?
Він секунду роздумує, погоджується, що я маю рацію.
— Так у мене буде компанія хоча б двічі на тиждень. На такій нудній дорозі — це боже благословення. Він хороший хлопець. Трохи дивакуватий іноді, але симпатичний.
— Як знаєш, — кидає мій товариш, підводячись, щоб піти ще за пивом. — Навіть якщо він відріже ножицями тобі яйця — не страшно: те, як ти ними послуговуєшся тепер...
— Справді, не знаю, що робив би без такого друга, як ти.
Коли годиною пізніше виходжу з квартири, зауважую, що зорі біліють, як ніколи. Та то не вони інтенсивніше світять, то мій погляд прояснився.
Насвистуючи, я сідаю в машину.
Останній день жовтня. Дуже холодно. Пахне зимою.
Рівно дев’ятнадцята година сорок вісім хвилин, уже видно з’їзд на Сен-Валерьєн і я помічаю силует Алекса на узбіччі з відставленим великим пальцем. Відчуваю справжнє задоволення.
— Привіт, Джеймсе, — кидає він, сідаючи.
— Доброго вечора, бос.
Доки я виїжджаю на трасу, Алекс задоволено потирає руки.
— А вечорами не жарко! Визнаю, якби в мене щодня був такий водій, як ти, я б не скаржився!
Трохи говоримо про наші вихідні, і я ще раз переконуюся в нашому природному зв’язку.
— І досі захоплений своїм курсом? — запитує мій компаньйон.
— Повністю. До того ж ти впливаєш на мене!
2
Бібліотека Плеяди — найпрестижніша французька книжкова серія. Випускається видавництвом Ґаллімар.