Я розповідаю йому про гру, у яку зіграв зі своїми студентами. Алекс мовчки слухає, явно дуже уважно.
— У мене враження, що ти мав рацію щодо деяких речей, — закінчую я сміючись.
Коротка пауза, а потім чую:
— Ніхто з твоїх студентів не пішов далі?
— Що ти хочеш сказати?
— Ну, крім павучих лап і відривання крилець мухам, ніхто не розказав нічого конкретнішого?
Тон його перестав бути жартівливим, як до цього. Він пильно чекає на мою відповідь.
— Ні. Нічого «непристойного», якщо саме це ти маєш на увазі.
Він повертається поглядом до дороги зі скептичним виразом на обличчі.
— Дивно.
Що він собі думає, що всі діти безумовні садисти?
— Ні, ні, я впевнений, що на загал твої студенти не заходили далі, ніж розказали тобі... Та точно був один чи два, хто робив щось гірше, і вони не захотіли тобі казати...
— Чи просто забули.
Пауза, потім його голос знову стає безтурботним:
— А ти, Етьєне, що сказав їм ти?
— Ти про що?
— Ну а як же, студенти ж захотіли, щоб їхній викладач звірився їм теж!
Обана, знову маю пояснювати про дитячу амнезію. Повторивши все спочатку, я повертаю голову й питаю глузливо:
— Ти мені, мабуть, не віриш, еге ж?
Алекс суворо дивиться на мене.
— Я тобі повністю вірю.
Кажу йому, що студенти мені не повірили, і мені довелося вигадувати, щоб не образити їх.
— Я сказав їм, що мучив вужів, щось таке.
— Вужів...
Я підтверджую, гигикаючи, та мій пасажир зовсім не сміється. Я зауважую, що Алекс настільки захоплений питанням дитинства, як і я, але його захоплення видається мені якимось не зрозумілим. Можливо, він має рацію. Якщо горор і дитинство так добре поєднуються, це, мабуть, тому, що в дитинства більше темного, ніж ми думаємо...
За кілька секунд він мене питає:
— А що ти робив із вужами?
— Та нічого ж, я ж сказав, що все вигадав!
— А, точно?
І знову ота ледь відчутна іронія... І тоді я ставлю йому запитання, яке переслідує мене з п’ятниці:
— Скажи-но, ми вже зустрічалися, ми з тобою?
Я питаю його спокійно, з веселою цікавістю... але він не відповідає. Він усе такий же серйозний і дивиться на мене своїм чорним поглядом. Уже не вперше я помічаю його потаємний бік, та сьогодні він випирає і починає мене дратувати. Я вже готовий запитати, у яку гру він грає, коли в моїй машині чується оглушливий гуркіт, наче гігант б’є двома руками по її даху. Трясця! Що то? Я витягую шию й вивчаю небо, лоб майже втискається в лобове скло. Не бачу нічогісінько, але гуркіт триває нескінченно. Алекс, такий же розгублений, як і я, пропонує зупинитися на обочині. Коли починаю гальмувати, жахливий барабанний дріб стишується, а тоді й повністю зникає.
Ми виходимо удвох і, незважаючи на темряву, швидко знаходимо причину: наполовину відірвалася довга каучукова стрічка. І коли я швидко їду, вона, як навіжена, стрибає по даху й нестерпно гримить.
Поставивши стрічку на місце, ми їдемо далі. Та за хвилину вона знову відірвалася й барабанить. Я починаю лаятися й б’ю по керму. Я не зможу це терпіти аж до Друмонвіля!
— З’їжджай на наступному виході, — спокійно пропонує він. — Знайдемо майстерню.
— Я можу поїхати в гараж у Сен-Ожен, так ти не запізнишся...
— Ні-ні, я вже закінчив, я не поспішаю... З’їжджай на наступному.
Минаємо панно «СЕН-НАЗЕР, 1 км».
— Сен-Назер, прекрасно! — каже Алекс. — Я там знаю один маленький гараж.
У мене змішані почуття. Пригадую свої пригоди іншого вечора на цій темній і пустельній дорозі...
За тридцять секунд я з’їжджаю й кермую до села. Ми з моїм пасажиром більше не говоримо, оглушені стукотом по даху. За сто метрів попереду в ночі блимає червоне світло. Цього разу я їхатиму прямо аж до села.
— На світлофорі повертай направо, — зауважує Алекс.
— Там нічого немає, Алексе. Там пустельна сільська дорога.
— Довірся мені, там є гараж, я знаю.
Він упевнений, і я не наважуюся йому суперечити, щоб не образити. Хай там як, минулого разу я не заїхав надто далеко...
Я зупиняюся на світлофорі, що блимає. Відразу припиняється гуркотіння по даху. Не видно жодного автомобіля. Як і тієї ночі, дорога справа заглиблюється в чорнильну рівнину, без горизонту, без кінця. В мене таке враження, що я повернувся в часі, в минулий тиждень... а, може, й далі?
— Направо, Етьєне, — спокійно повторює Алекс.
Їдемо в повній мовчанці під супровід гримотіння чортового каучуку. Минає три довгих хвилини, а ми не зустріли жодної машини, а тільки побачили дві-три ферми. Жодного ліхтаря. Світло фар поглинає темрява всього через двадцять метрів.