Мені зле, зовсім зле. І не розумію чому. Лайно! Це така сама сільська дорога, як і тисячі інших!
— Думаю, ти помилився, Алексе, тут немає ніякого гаража...
Голос спокійний, але по чолі стікає піт.
— Ти зрозумів, що я сказав?
— Он там.
Метрів за двадцять вимальовуються контури будинку, дещо схожого на комору, з двома підсліпуватими вікнами. На вицвілій і подряпаній вивісці, слабо освітленій лампочкою, можна прочитати: «Марк Ляфонд, автозапчастини. Купівля і продаж».
Не вірячи очам, я вмикаю поворот (Але для кого? Ми одні на цій клятій дорозі!) й повільно в’їжджаю на величезне подвір’я. Фари вихоплюють добрий десяток автомобільних каркасів навколо будинку. Найвіддаленіші, — ледве видно силуети, — схожі на страшних доісторичних монстрів, готових до стрибка. За будівлею рівна поверхня простягається ще метрів на двісті, а далі — темний ліс.
Вимикаю двигун, але лишаю ввімкненими фари. Повна тиша.
— Це не гараж, — нарешті кажу. — Написано «купівля й продаж», не ремонт.
— Має ж у них бути якийсь клей, щоб приклеїти твій каучук, чи ні?
— Наче зачинено.
— Вивіска світиться.
Ззовні видається ніби справді комора. Моє недавнє нездужання нікуди не ділося, навпаки. Наче той гараж був невралгічним центром моїх тривог. А йшлося саме про тривогу, ніякого сумніву, яким би диким це не здавалося!
А ще й голова боліти починає...
Я не маю тут бути.
Я тру лоба, який віддає болем. Та що зі мною?
— Щось не так, Етьєне?
Алекс стурбований. Я заспокоюю його, кажу, що все гаразд. Щоб підбадьорити себе, відчиняю дверцята й прошу свого пасажира зачекати на мене. Поряд із гаражними воротами є непоказні двері, які й дитина могла б вибити одним ударом ноги. Доки прямую до них, кидаю невпевнені погляди на автомобільні трупи довкола.
Я здригаюся, обзиваю себе ідіотом. Нарешті штовхаю невеличкі двері й заходжу.
Усередині схоже на звичайний гараж: у величезному приміщенні — повний гармидер, запахи мастила й пального; вглибині — автівка в жахливому стані; а там, біля стіни, — гора металевих незрозумілих предметів; теж вглибині, але вже зліва, — раковина, яка була колись білою, і прочинені двері, що наводять на думку про більш ніж сумнівний туалет; і, нарешті, недоречний тут офісний стіл, біля стіни справа, завалений паперами у якихось плямах.
Чотири металевих стовпи, здається, підтримують стелю. Посеред неї — відкритий лаз на горище. Біля всіх стін установлено полиці, на яких лежать інструменти, частини до автомобілів й інші елементи, що видаються мені позаземного походження.
Я уважно розглядаю кожну деталь, наче пояснення моєї немочі ховалося десь у цьому чималому приміщенні, освітленому кількома лампочками, недостатньо яскравими й дещо хворими.
Нарешті я помічаю й працівників. Їх двоє, схилилися над двигуном автомобіля. Вони саме обговорюють акумулятор, що, здається, вже не оживити, тому й не почули, як я ввійшов. Я зачиняю двері, рух майже призводить до падіння двох велосипедів, причеплених до стіни. Я притримую їх двома руками й уникаю гіршого.
Два чоловіки, нарешті, помічають мене. Горлопани, не надто симпатичні, їм має бути близько п’ятдесяти. В мене відразу виникає враження, що я опинився у лігві контрабандистів. Я відкидаю цю абсурдну й параноїдальну думку.
— Ми зачинені, — кидає один із двох мужиків, той, що з бородою.
— Га? Так вивіска світилася, тож...
Інший, із зубочисткою в роті, втомлено тре носа й питає:
— Добре... Чого тобі?
Запрошення до розмови холодне, сухе, та все ж запрошення. Це дещо додає впевненості, і я починаю невпевнено й сором’язливо пояснювати свою проблему, ступаючи кілька кроків до них. Бородатий одразу втрачає до мене будь-який інтерес і йде кудись направо. Мужик із зубочисткою не дає мені закінчити:
— Тут не гараж.
Подумки я починаю лаяти Алекса. Зубочистка пояснює, що він купує старі розвалюхи, щоб витягти з них хороші запчастини. Він вказує підборіддям на колимагу, наче беручи її у свідки.
— Тому надворі стільки старих каркасів, — кажу я дурнувато, киваючи головою.
— Ага, точно.
Він вимовляє цих два слова без жодного виразу, неуважно витираючи свої забруднені мастилом руки ганчіркою, чорнішою від самих рук. Для нього розмова скінчилася, і він чекає, коли я піду.
А я, хоч трісни, робити цього не поспішаю. Тут мені некомфортно, головний біль наростає щохвилини, а я все стою, як йолоп, і роззираюся довкола... Інший мужик, із бородою, риється у брухті й дістає звідти старого гірського велосипеда, який знавав кращі часи.
— Ви берете й старі велосипеди?