І чого я це питаю? Чого б то мало мене турбувати?
— І велосипеди, іноді, — відповідає Зубочистка. — Мотоцикли, трактори. Що завгодно. Та переважно машини.
Голос його — на межі ввічливості, та я не можу завадити собі спостерігати за бородачем: він легенько штовхає велосипед перед собою, щоб перевірити стан коліс. У скреготі повністю іржавого цепу вчувається скрипіння:
Тікоготіг-готіг-котіг...
Якусь мить я дивлюся на велосипед, а потім погляд ковзає на купу брухту. Здається, там багато цепів...
— Ми не ремонтуємо, — додає Зубочистка з явним нетерпінням.
Я буркаю якісь вибачення, дякую і йду до дверей. Нудота, що вже десять хвилин крутить у животі, небезпечно посилюється і може мати наслідки, якщо я не вийду з цього барака впродовж кількох секунд.
На пів дорозі до дверей очі чіпляються за якусь річ на землі: щось на зразок дуже великої лебідки, навколо якої намотано два довгих ланцюги. Їхні кінці зміяться по землі в моєму напрямку, наче збираються швидко розмотатися, щоб кинутися на мене.
Я швидко штовхаю двері й виходжу.
Холодне повітря приємно обдуває обличчя, та мене все нудить. Осліплений фарами, повертаюся в машину і важко падаю на сидіння, не дивлячись на Алекса. Він питає, що відбувається, і я кажу, що вони не роблять ремонтів.
— Ти якийсь увесь пом’ятий, — каже до мене.
Мені так жарко, що одяг стає вологим. Авто видається замалим, воно давить на мене.
— Минеться...
— Вони не дали тобі клею, взагалі...
— Вони не ремонтують, Алексе, вони забирають частини, і все! — повторюю я роздратовано.
Я заводжу двигун, та Алекс обурений: якщо чесно, то могли б і допомогти, хіба ні? Він навіть відчиняє дверцята й каже, що піде гляне сам. Я хочу заперечити, та мені так зле, що жоден звук не виходить із мене, тому задовольняюся тим, що тру очі, а голова й далі болить. Я ледве чую, як зачиняються дверцята. Змушую себе дивитися надвір і бачу, як Алекс простує до гаража і входить.
Дивлюся довкола. Автомобільні остови. Злегка освітлена вивіска. За гаражем — ліс. І цей страх, що підіймається в ритмі головного болю... Я заплющую очі й змушую себе заспокоїтися. Це глупство, жодної причини для такого стану, жодної! Страх стає панічним, на секунду чи на сторіччя, неможливо сказати точніше. Гул двигуна стає таким оглушливим, що я кричу й люто вимикаю його.
Тиша. Повна. Нарешті.
Очі й надалі заплющені, відчуваю, як страх відступає. Головний біль зникає. Я повільно розтуляю повіки.
Надворі ніч і спокій. На кермі — мої руки, вкриті потом. Я глибоко вдихаю й пригладжую волосся.
Господи, що мало статися, щоб увести мене в такий стан?
Нетерпеливо дивлюся на гаражні двері. Навіть якщо мені стало краще, я хочу забратися з цього місця, з цієї дороги, з цього села... Що там той Алекс мудохається? В покер грає з тими мужиками?
Нарешті двері відчиняються, і з’являється Алекс. У потоці світла він іде до машини, спокійний, але рухається дещо незвично, механічно.
— Вони нічого не хочуть знати, — повідомляє він сідаючи. — Вони нічого не ремонтують.
— Я ж казав тобі, — кидаю майже нормальним голосом.
Він нічого не відповідає. Безпристрасно дивиться перед себе, повільно витирає долоні об штани. Я нарешті побачив, що вони в нього мокрі.
— Мені шкода, що дарма затягнув тебе сюди, — додає.
Та вигляд у нього не такий, кому справді шкода.
— Нічого, — кажу.
Він тре шию й дивиться задумливо надвір. Чи це він поводиться дивно, чи я знову починаю марити? Я заводжу двигун і задкую до дороги. Перш ніж поїхати, кілька секунд дивлюся на гараж, знову темний, за винятком іржавої вивіски й двох вікон, таких брудних, що світло зсередини захлинається в них.
На зворотному шляху не зустрічаємо жодного автомобіля.
Коли виїжджаю на трасу, від недавньої нудоти немає й сліду, тільки розгубленість.
Удари по даху поновлюються. Кидаю погляд на свого пасажира. Алекс не сказав ні слова, відколи ми поїхали з гаража. Він дивиться перед себе, кудись вдалечінь. Коли бачимо фари зустрічної машини, я помічаю в його чорних очах легке задоволення.
Гуркіт стає нестерпним. Лаючись, зупиняюся на обочині траси, виходжу й різким рухом зриваю каучукову стрічку. Коли знову сідаю, Алекс зачудовано дивиться на мене й вибухає сміхом.
— Ось, ти справжній ремонтник, мій Етьєне!
Радію від того, що він так регоче. Може, все нарешті стане на свої місця. Та, наче, щоб покопирсатися пальцем у рані, Алекс каже:
— А недавно ти почувався не так і добре.
Та я не маю бажання говорити на цю тему, ухиляюсь і сам питаю: