— І як так сталося, що ти вже бував у цьому богом забутому гаражі, ти, у кого немає машини?
— А я там і не був. Товариш розказував.
— Ненадійні в тебе товариші!
Я сміюся. Алекс задовольняється замисленою посмішкою.
Видно з’їзд на Сен-Ожен. Алекс тисне мою руку. Домовляємося побачитися в п’ятницю, і він виходить. Я згадую, що недавно в нього запитував, чи ми вже колись бачилися, а він так і не відповів. Я нагинаюся, щоб знову запитати в нього, перш ніж він зачинить дверцята, та раптом чую вигук знадвору:
— Здається, стало тепліше, ніж раніше. Можна кататися на велосипеді.
Мене дивує таке зауваження. Алекс нахиляється до середини і зі шкодливим поглядом питає:
— Ти любиш кататися на велосипеді, Етьєне?
Я якусь мить витримую його погляд:
— Ні... Ні, я ніколи не катався...
— Справді?
Здається, він більше веселиться, ніж не вірить. І додає:
— І я ні, бачиш. Не як водій, в усякім разі. Як я вже казав, я ніколи не воджу. Я — провідник.
Я збентежено мовчу.
— А я уявляю тебе на велику, — веде він далі. — Впевнений, що тобі сподобалося б. Швидкість, вітер в обличчя... Ланцюг скрипить...
Він ще більше засовує голову в машину. Закочує губи, наближає зуби, на яких брекети здаються помітнішими, ніж завжди, й робить звук, який я відразу впізнаю:
— Тікоготіг-готіг-котіг...
Довге тремтіння прокочується всім тілом. Мій компаньйон робить такий самий рух, що робив останнього разу: приставляє вказівний палець до свого лоба, а тоді повільно тикає ним у мого. І, як і минулого разу, великий відгомін котиться в моїй голові. Алекс підморгує й зачиняє нарешті дверцята. Я деякий час дивлюся, як він зникає в ночі.
Задумливо їду далі. Так, ми з Алексом уже бачилися, я впевнений. І якщо в мене не виходить його згадати, це тому, що я знав його раніше, впродовж перших восьми років свого життя. Можливо, він згадав мене і розважається тим, що намагається освіжити мою пам’ять, що пояснювало б його дивну поведінку.
Так, сходиться...
У таких роздумах я доїжджаю до Друмонвіля. Після з’їзду зупиняюся на червоне світло. Якщо Алекс справді друг дитинства, він міг би мені розказати, що я робив дитиною, у що ми з ним грали...
Ігри...
Щось прослизнуло на долівці, біля ніг. Нахиляю голову. Нічого. Нога спокійно стоїть на педалі гальма.
Зелене світло, і я рушаю.
Я на шляху до дечого, до свого дитинства...
Я раптом відчуваю хвилювання. Я міг би попрохати батьків мені допомогти, наприклад, коли говоритиму з ними про Алекса. Вони відразу скажуть, чи він — мій друг дитинства. Але вирішую так не робити. Бо видаватиметься, наче я шахраюю. Все відбувається між мною і Алексом, тож маю спитати в нього. У будь-якому разі він цього хоче.
Така гра, а що...
Відчуваю, як легенька посмішка блукає на губах, доки я паркуюся біля будинку батьків.
Я їду лісом на білому дитячому велосипеді. По стежці, і вже не десятки, а сотні вужів ковзають один по одному, щоб завадити мені проїхати, я маю чавити їх колесами. Тільки м’який звук, із яким вони репаються, порушує тишу сутінок.
Спереду силует, піднімає великого пальця. Дитина в червоному пальті. Повертає до мене голову, але через те, що капюшон накинуто на голову, її лице губиться в тіні.
Я зупиняюся біля нього. Він повільно опускає великого пальця й не рухається. Обличчя його й надалі не видно, наче той капюшон без дна. Вужі починають обвивати його ноги, а він усе не рухається. Я — на велосипеді, права нога для збереження рівноваги — на землі, чекаю, з дивною сумішшю збудження й страху.
Підійнявши руку до капюшона, він скидає його. Це хлопчина восьми чи дев’яти років, кучеряве темне волосся. У нього великі промовисті чорні очі.
Вужі все вище забираються по його тілу. Деякі вже на грудях, та вони його не турбують.
— Можу я бути твоїм пасажиром? — питає довірливо дитина.
У мене раптом виникає бажання тікати, крутити педалі, як божевільний, заїхати якомога далі від цього дитяти. Та я посуваюся вперед на сидінні, щоб звільнити для нього місце, і кажу:
— Звичайно...
З рота лунають два голоси. Мій і ще один. Точніше, другий голос теж належить мені, але він дзвінкіший, вищий. Молодший.
— Сідай, — кажу йому подвійним голосом.
Він посміхається. Посмішкою, що має небагато спільного з його гармонійним обличчям, тому що в нього потворні зуби, нерівні.
Вужі вже обвиваються навколо його шиї. Та він і далі посміхається й каже голосом, що зачаровує:
— Побачиш... Я хороший провідник...
На останніх словах вуж пролазить між його покрученими зубами.