Я аж підстрибую й прокидаюся. Тиша. Чую приглушене хропіння батька в сусідній кімнаті.
Цього разу — жодного сумніву: я не лише знав Алекса, коли був малим, а ми ще й каталися разом на велосипеді в лісочку, напевне в тому, що починається в кінці вулиці за дві хвилини звідси. І ті спогади, які стерла моя свідомість, намагаються пробитися через мої сни. Таке пояснення видається мені цілком слушним.
Тож я їздив на велосипеді раніше, до дев’яти років? Якщо правда, то чому закинув?
А вужі?
Передусім, чому всі ці сни такі... огидні?
Підтягую ковдру до шиї й повертаюся на бік. У мене забракне терпіння чекати до п’ятниці. Завтра поговорю з батьками.
Прокинувшись, я побачив на столі повідомлення від батьків: вони поїхали до міста Квебек і бажають мені гарного дня. Точно, вони казали, а я забув. Однак чого було їхати так рано, зараз щонайпізніше чверть на восьму! Ось такі вони в усьому, мої батьки: прокинутися о п’ятій ранку, тихо зібратися й снідати вже десь в дорозі. Лишається тільки чекати на зустріч з Алексом у п’ятницю й поставити йому свої запитання...
Іду проводити заняття, на останніх двадцяти хвилинах пропоную студентам таку саму вправу, як і групі в понеділок. Як і останнього разу, мені розповідають про мух, павуків, бджіл і різних нешкідливих кузьок. Спостерігаю таку саму реакцію: мікс зі сміху, гримас і справжнього задоволення від спогадів. А тоді, за кілька хвилин до закінчення уроку, один студент радісно вигукує:
— А я видирав очі у жаб!
Дружний шепіт, у якому чулася відраза, поповз по класу. Я сам здивувався. Я ніколи не чув чогось подібного. Надувати жаб димом — так, але видирати в них очі... Всі з цікавістю витріщилися на того студента: аякже, їм хочеться подробиць. Хлопця звати Паскаль, він радше невеличкий на зріст, але м’язистий, а його обличчя справді схоже на ангельське. Нічого спільного з дитиною, що знущається з амфібій. Паскаль розуміє, що до нього прикута увага і це додає незвичного для нього красномовства, йому, кого я майже ніколи не чув.
— Угу! Я ловив жаб, а потім своїм ножичком видирав їм очі, чик, чик!
Крики й веселощі в класі. Я слухаю, сидячи на столі й схрестивши руки.
— Думаю, ти їх перед цим вбивав? — питає розхвильована студентка.
— Та ні! — запевняє той, гордий собою. — Так було ульотно!
Нова хвиля криків, але деякі справді приголомшені. Скажімо, стає не до сміху...
— Я їх потім відпускав! — веде далі студент. — Було так смішно дивитися, як вони незграбно стрибають, бо нічого не бачать! Вони об усе стукалися — тотальна паніка!
Цього разу — тільки кілька смішків. Тепер мовчазні студенти труть брови, нервово усміхаються, невпевнено дивляться один на одного. Я й далі не рухаюся, але відчуваю, як забава швидко зникає.
— А ще, я зберігав очі! Я кидав їх у велику банку й ховав удома! Ясно, батьки ні про що не знали! Вони б із цього не раділи! Коли лишався сам, то висипав очі з банки й порівнював їх, робив класифікацію...
Він розважається, але тепер він сам. Я відчуваю раптову потребу втрутитися. Я дякую Паскалю за його жарт і, думаю, він мене навіть не почув, тому що й далі захоплено веде, повністю несвідомий незручної ситуації, що створилася довкола.
— Якось мені набридли жаб’ячі очі, і я випадкову натрапив на труп кішки на обочині дороги... Тож вирішив додати новий сорт очей до своєї колекції!
Тепер я бачу на обличчях уже не розгубленість, а жах, а в декого — моторошну ошелешеність. Я встаю, розправляючи руки. Це зайшло надто далеко.
— Тож я почав шукати котів, щоб...
— Дякую, Паскалю, досить!
Я вимучую усмішку, але мій голос звучить різкіше, ніж мені того хотілося б. Хлопчина з ангельським обличчям припиняє оповідь, спантеличено дивиться на мене, а потім на своїх товаришів. За винятком двох-трьох гигикань — жодного звуку. Вони дивляться на Паскаля, а в їхніх очах прочитується дещо недобре: нечітка, але відчутна зневага, змішана зі страхом.
Паскаль червоніє. Думаю, до нього, нарешті, доходить, що він щойно розказав. Як вибачення він починає белькотати:
— Ну... я недовго так робив, чесно... Десь місяців шість... Навіть менше...
Він замовкає, жалібно чеше голову й опускає очі. Його обличчя вже не червоне, а біле.
У класі панує відчутна настороженість. Упродовж кількох секунд відчуваю себе повністю виснаженим. Так, усе це зайшло занадто далеко. Тому що я втратив контроль, тому що не зумів спрямувати все оце... тому що загрався із самого початку. Лайно! Це курс літератури, а не дитячої психології!
Нарешті починаю говорити, сподіваюсь, голос звучить природно. Пояснюю, що до наступного тижня вони мають прочитати новелу Жана Рея і визначити основні теми. Та напруга у класі нікуди не ділася. На щастя, урок закінчено, і я бажаю їм гарного тижня.