Доки вони виходять із класу, я не можу на них дивитися, так ганебно почуваюся. Оця забавка не має нічого виховного, я зробив це тільки задля власної цікавості, тільки тому, що Алекс озвучив абсурдну теорію з цього приводу.
Алекс... Знову він... Він раптом посів значне місце як для хлопця, якого ще два тижні тому я навіть не знав...
...якого я думав, що не знав...
Клас спорожнів. Зостався тільки Паскаль. Він повільно складає книжки в сумку, вигляд має справді нещасний. Нарешті, він іде до дверей, повільно проходить повз мене, а тоді підводить голову. Дивиться на мене зі справжньою досадою, ледве не плаче. І я раптом розумію, що він не пам’ятав. Він не пам’ятав тих жаб, їхніх очей, ані котів. Він ніколи насправді про них не згадував.
Аж до сьогодні. Аж до моєї дурнуватої забавки.
Збентежений, я схиляюся над книжками, не в змозі нічого сказати. За кілька довгих секунд я підводжу голову, щоб вибачитися, та він уже пішов.
Я спираюся об стіну й схрещую руки, втупившись у підлогу.
Ранок п’ятниці. Заняття в третій групі, але з ними я не починаю розмову про дитячу жорстокість.
Зазвичай я обідаю в департаменті, перш ніж повертатися в Монреаль, але батьки запросили мене до себе: здається, вони купили для мене якусь дрібничку під час свого загулу у Квебеку. Тільки-но я встиг увійти до будинку, як вони підсунули мені подарунок — примірник «Знедолених» Гюґо від «Плеяди». Я осипаю їх подяками. Луї вже буде не єдиним, у кого є люксові книжки!
Ми сідаємо за стіл і їмо. Батько швидко закінчує їсти й починає читати L’Express — регіональний тижневик. Як звичайно, він коментує кожну новину, що трапляється йому на очі.
— Диви, вони дали детальний звіт про розслідування щодо того хлопця з Друмонвіля, який викрав ґвалтівника своєї доньки кілька тижнів тому. Як там його звати[3]...
— Брюно Амель, — уточнює мати.
— Точно. Хочеш, я тобі прочитаю?
Мати каже, що достатньо чула про це по телевізору, а батько, стенувши плечима, перегортає сторінку. Я їм мовчки, передбачаючи незабаром зустріч з Алексом. Якщо ніяка інша машина не візьме його, доки я доїду, бо не маю сил чекати аж до вівторка, щоб поставити всі свої запитання.
А батьки? Ось вони, було б добре скористатися...
— Усе ж погано, що я нічого не пам’ятаю про своє дитинство.
Мати здивовано дивиться на мене. Батько, перегортаючи сторінку газети, кидає на мене заінтригований погляд.
— Чому ти про це раптом згадав? — питає мати.
Кажу, що ми говоримо про дитинство на уроках, а це нагадало мені про мою амнезію.
— А, то вина твого батька, я завжди казала! — каже мати, глузливо усміхаючись.
Батько буркоче щось нерозбірливе, не відриваючи очей від газети. Він ніколи не любив говорити про цей випадок. Може, почувається винним. Але ж я завжди говорив про аварію легко, щоб показати, що ні в чому його не звинувачую.
— У мене мали бути друзі, коли я був малим...
Мати все більше дивується. Справді, ця розмова нічим не спровокована. Тепер я ходжу манівцями й питаю себе чому. Мати каже, що так, і починає називати декого з моїх товаришів. Вона вже казала мені все це, у будь-якому разі я пам’ятаю всіх цих дітей: ми гралися разом до одинадцяти чи дванадцяти років, а з деякими й довше. Я вже був готовий запитати прямо про Алекса Сальвая, як нас налякав вигук:
— Ох, диви, курва!
І це батько, той, хто майже ніколи не лається. Мати протестує для форми, але я бачу її задоволену погано приховану посмішку. Батько ж уперся в газету великими недовірливими очима.
— Марк Ляфонд помер! — повідомляє він замість пояснення.
Мати знизує плечима, показуючи, що їй невідомо, про кого йдеться.
Мені ж це ім’я знайоме; здається, я його навіть нещодавно чув...
Чув чи читав...
— Аж не віриться! І мужик, який працював із ним, теж мертвий! Убиті, обидва! Минулого вівторка! У гаражі Ляфонда!
— А хто це, Марк Ляфонд? — питає мати.
— Я його не дуже знав... Просто кілька разів стикалися. Та все одно якось незвично читати... Вони скупляли старі машини, мотоцикли, що завгодно. Вони були у Сен-Назер, але знали їх і в Друмонвілі, тому що в них були шалено гарні ціни. Мене з ним познайомив Моріс... Марк Ляфонд! Треба ж!
— Не знаю, про що ти! — наполягає мати.
— Та ну! Згадай, саме йому ми...
Він раптом зупиняється, наче тільки згадав, що я тут. Здається, він думає, як викрутитися, а потім стенає плечима й закінчує: