В автомобілі віднаходжу свою рівновагу. Рішення все розказати Луї додає впевненості. Доки їду двадцятою дорогою, думаю про всю цю історію, спокійно й об’єктивно.
І доходжу єдиного правильного висновку — Алекс убивця. Як би неймовірно це не було. Таких збігів не буває. Одночасно з’являється й інша думка, ще страхітливіша: я тричі підвозив убивцю. Тричі вбивця сидів біля мене, і ми разом сміялися.
Тричі він міг мене вбити.
Відчуваю легке запаморочення.
Чи Алекс убивав раніше? Оті два чоловіки в гаражі — вони перші?
Не важливо! Я підвозив його тричі, і...
Зауважую, що за сім чи вісім хвилин він буде там, на виїзді із Сен-Ожена, з відстовбурченим пальцем.
І чекатиме, на мене.
В роті пересохло. Але ж я виїхав дещо раніше, ніж звичайно, хіба ні? Дивлюся на годинник: так, на кілька хвилин раніше. Алекса ще точно не буде на трасі.
Підбадьорений, їду далі.
Коли менш ніж за кілометр в полі зору з’являється знак із написом Сен-Ожен, я помічаю силует, що виринає з виїзду, силует ще рухається. То Алекс, який підходить до свого звичного місця! На хвилину раніше, і я б проїхав до того, як він з’явиться! Мене охоплює сильна тривога, а коли бачу, що силует зупиняється й відставляє палець, тривога перетворюється на паніку. Я беру себе в руки: що зі мною? То він палець виставив, а не револьвер! Просто не варто зупинятися! Може, він мене й не побачить!
Навіть якщо немає жодного автомобіля, щоб обганяти, я натискаю на акселератор і збільшую швидкість до ста тридцяти. Алекс усього за сотню метрів. Видно, як він опускає палець. Чи він упізнав машину здалеку? Я з силою стискаю кермо, наче боюся, що вона поверне за своїм власним бажанням.
Нарешті, на швидкості проскакую виїзд. Навіть заприсягнувшись, що не дивитимуся на нього, я не зміг завадити собі звернути до нього погляд. Швидко глянув на його ошелешений вигляд. Він бачив мене, впізнав. Наші погляди схрестилися на один удар серця, а потім я відвернувся.
Згодом дивлюся в дзеркало заднього огляду, очікуючи, що Алекс переслідуватиме мене, вимахуючи закривавленим велосипедним кермом. Та він усе так і стоїть на обочині, руки в боки, дивиться в моєму напрямку. Він зменшується, зменшується... а потім щезає.
Я не можу відмовити в задоволенні із силою видихнути. Руки на кермі розслабляються, серце починає нормально битися. Машина переді мною все збільшується й збільшується, і я розумію, що їду майже сто п’ятдесят. Скидаю швидкість до ста десяти, з мене виривається короткий нервовий смішок.
Звідки оте бажання якнайшвидше його проминути, ота паніка від однієї думки з ним перетнутися?
Чи боявся я зупинитися й узяти його, незважаючи ні на що?
Абсурд! Доки Алекс сідав би в машину, я зміг би розчавити всіх вужів на землі!
Моє глузування раптово припиняється. Що це за така безглузда ідея?
Мені не терпиться дістатися до Монреаля й зателефонувати Луї. Я все йому розкажу, а тоді вся ця історія мене більше не зачіпатиме. Стане минулим.
Я навіть уявляю, як Луї каже мені з осудом: Бачиш, а що я казав тобі про автостоперів? Так мені й треба...
Я зовсім забув, що саме сьогодні вранці Луї поїхав до Нью-Йорка на свій конгрес фліків. Хоча він мені й казав тоді ввечері. Він повернеться тільки наступної п’ятниці, а я не можу так довго чекати, щоб комусь не розповісти всю цю історію.
Мені не уникнути цього, маю сам повідомити фліків. Так. Сен-Назер — замале село, щоб мати власну поліцію. Найближчий відділок має бути в Друмонвілі. З понеділка я піду туди й усе розповім.
Понеділок — це за три дні. Довго. Маю зателефонувати відразу, хіба ні? Ні, бо вони захочуть, щоб я приїхав до Друмонвіля, а в мене немає ніякого бажання туди їхати. В понеділок, не так і пізно. Трьома днями більше чи менше, що це змінить?
Змінить те, що Алекс на три дні довше буде на свободі.
Ну і? Він же не вб’є усіх мешканців Сен-Ожена за три дні!
Якщо припустити, що то він убивця...
Так, то він. Жодного сумніву щодо цього.
То чому ж я не телефоную відразу? Що мені насправді заважає взяти той довбаний телефон і попередити фліків, як вчинив би будь-який свідомий громадянин?
Настрій зіпсувався, я йду до холодильника взяти пива. Я піду в поліцію в понеділок вранці, після свого уроку, і — крапка!
Та в моїй голові голос совісті не стихає: Чому ти переносиш це на пізніше?