І голос свідомості, що не перестає драти горлянку... Б*я! Якби ж Луї був у місті, все вже скінчилося б!
Щоб бути певним, що не наштовхнуся на Алекса, який голосуватиме, виїжджаю з Монреаля пізніше, ніж звичайно, близько двадцятої години. Неможливо щоб він був там у цей час.
На досить довгому відрізку шляху я слухаю радіо, змушуючи себе ні про що не думати, аж доки не бачу панно з позначкою з’їзду на Сен-Валерьєн. Годинник у машині показує майже двадцять першу годину. Чудово.
Їду абсолютно спокійний. За триста метрів попереду — з’їзд на Сен-Валерьєн... і я чую, як кров холоне в жилах. З’їжджаю на обочину й різко гальмую.
Там, під ліхтарем — нерухомий силует з відставленим пальцем.
Я вимикаю радіо, що заголосно працювало, й недовірливо впираю погляд в Алекса, нерухомого та спокійного. Але що він тут робить о такій годині? Його мали вже давно забрати, казав же, що ніколи не чекає довше як п’ятнадцять-двадцять хвилин!
Машини проїжджають повз мене, минають незворушний силует.
Він чекає на мене. Так і є! Він знав, що я їхатиму, й вирішив дочекатися! Мене проймає піт.
Якесь безглуздя! Якби чекав на мене, то не виставляв би так пальця. Тож не лишається нічого, як проїхати мимо, як минулої п’ятниці.
До того ж нога тисне на гальма.
Я люто гачу руками по керму. Чи я гублю голову? Чи я хочу аж так знати, щоб впустити вбивцю в машину, ризикуючи власним життям?
Точно — ні!
Я вже знімаю ногу з гальма, коли бачу, як силует опускає великого пальця. Здається, він дивиться в мій бік.
Він побачив мене. Упізнав.
Та не на такій же відстані, не в такому мороці! Та все ж він рухається швидким кроком у мій бік. Серце ледве не вискакує з грудей.
А я, я не рухаюсь, стою на місці, стомлений, наляканий, не їду, не можу від’їхати, стерво!, бо частина мене хоче дізнатися, має потребу дізнатися, про все, що... що сталося в тому лісі, за тим кущем...
Силует уже близько, входить у коло світла фар, я починаю відрізняти його голову, сіре пальто...
З мене виривається хрипкий крик. Натискаю на акселератор, і машина стрибає, осудливо нявкнувши.
Його сіре пальто?
Пролітаючи повз, кидаю на нього погляд, короткий, але достатній, щоб зрозуміти, що то був не Алекс. Незнайомець робить квадратні здивовані очі, коли бачить, як я втікаю, і його швидко заковтує ніч.
Я знову на трасі. Я маю відчувати полегшення. Та я незадоволений. І навіть дещо стурбований. Моя реакція мені не сподобалася. Зовсім.
Завтра, після заняття, йду в поліційний відділок.
Цієї ночі сон повертається.
Алекс уже сидить позаду мене, тримає мене за талію. Ми знаходимо дерево з цвяхом і їдемо лісом, серед дерев. Високою травою їхати важко, але не так, як у минулому сні, наче я там уже їздив багато разів.
І знову ці тисячі вужів на ґрунті, сплутані в липкі клубки.
— Бач, ти знову мене підсадив, — шепоче дитячий голос Алекса мені на вухо.
Під’їжджаємо до великого куща й зупиняємося.
Тиша повна, тільки чути, як повзають вужі. Алекс сходить із велосипеда й простує до куща. Зупиняється зовсім поруч із ним і повертається до мене. Йому всього вісім років, та я його легко впізнаю: чорні проникливі очі, кучеряве волосся, широка посмішка.
Тільки зуби стирчать по-іншому.
— Я потрібний тобі, щоб побачити, що там за кущем, Етьєне... Без мене ти ніколи не дізнаєшся...
Він робить мені знак наблизитися. Я кидаю велосипед і йду до нього. Як і попередньої ночі, Етьєн-який-спить відчуває, як вгризається страх, а Етьєн-хлопчик упевнено простує далі. Я чавлю вужів ногами, їхнє шурхотіння стає оглушливим. А Алекс дивиться на мене зі своєю вузлуватою посмішкою, ствердно киваючи.
Я починаю обходити кущ. Голос вибухає в моїй голові, голос того-який-спить.
Камінь... Я помічаю великий плаский камінь...
І, звичайно, я прокидаюся.
Спересердя б’ю кулаком у подушку, вскакую й розлючено роблю сто кроків по кімнаті. Все це починає нагадувати нездорову одержимість! Зрештою сідаю, зітхаючи, на ліжко.
І відразу із сусідньої кімнати чується голос матері: щось сталося? Чому я ходжу ото по спальні? В мені раптом виникає бажання побігти до їхньої кімнати й розпитати, так хто ж такий отой Алекс Сальвай, якщо вони його пам’ятають. Однак мені доведеться все розповісти, вони запанікують, захочуть дізнатися, чому я відразу не зателефонував у поліцію тощо. Ні, я спитаю їх після того, як повідомлю поліцію. Я буду змушений вчинити так один раз, уже завтра, після уроків!