Я задоволений, що заспокоїв матір.
Я веду заняття радше механічно. У якийсь момент пояснюю, чому персонаж такої-то новели зачарований горором.
— Це повністю нормально. Якщо замислимося хоч на дві секунди, то зрозуміємо, що саме так і в житті. Хто не зупиниться, якщо побачить автомобільну аварію? Хто не лишиться прикутим до телевізора, коли йде кривавий репортаж? Горор заворожує, бо в нас виникає запитання, куди ж це може завести. Навіть більше, питаємо себе: куди може завести наша цікавість.
Задумливо зупиняюсь. Мабуть, я стояв так якийсь час, бо хтось зі студентів питає, чи я добре почуваюся. Запевняю, що так, і веду далі урок.
Марі-Елен у департаменті. Посміхаючись, питає, чи не хочу я пообідати з нею. Мав би щось вигадати, якщо хочу якнайшвидше потрапити до поліційного відділку, та не можу відмовитися від такої нагоди. Тож піду у відділок після обіду.
Під час обіду я занурений у себе, говорю мало. Марі-Елен, здається, помітила. Розгублена, вона робить великі потуги, та я їй мало допомагаю.
Я все думаю про кущ. Той кущ, за яким сталося щось, про що я не пам’ятаю, щось, про що ніколи не згадаю...
Той кущ у лісі... Певно, що в тому лісі, що в кінці вулиці, на якій живуть батьки...
І зненацька в голові стріляє така кричуща думка, така очевидна, що я питаю себе, як я не додумався раніше. Мені так нестримно хочеться здійснити задумане, що я притьмом закінчую обід і полишаю Марі-Елен, яка дуже розчарована. Обіцяю собі загладити провину наступного разу.
Сідаю в машину, але їду не до поліційного відділку.
Я — в кінці вулиці Рівнинної. Навіть жовте панно є, на якому написано «КІНЕЦЬ». З того боку — великий ліс, кінця якому не видно, і в якому грали й грають покоління дітей. Ліс, у якому я, безперечно, теж грав, але в ігри, про які не зосталося ніяких споминів. Батьки казали, що дитиною я ходив туди кілька разів...
Спершись на машину й схрестивши руки, я дивлюся на дерева перед собою. Ну, і?.. Піду на пошуки великого куща? По-перше, куща чого?
Роблю кілька кроків, піднімаючи комір пальта й шкодуючи, що не захопив рукавиці. Минаю перші дерева, наче щось шукаю. Нарешті знаходжу: невеличка стежка, яка починається між деревами й зникає в лісі.
Повертаюся до дороги. Вдалині — жінка виходить із дому і йде тротуаром у протилежному напрямку. Нарешті зважуюсь і ступаю на стежку. Дерева повністю без листя, великі й величні. Стежка звивається, але не галузиться. Намагаюся згадати, чи схожа вона на ту, з мого сну... але всі лісові стежки схожі одна на одну. Та я все одно шукаю особливий знак, який запустить спогади, спровокує анамнез...
Стежка стає крутим схилом у три чи чотири метри, а потім підіймається.
Схил із моїх снів. Міг би заприсягнутися. Я ганяв цим спуском, коли мені... Щось закипає в голові, ось-ось готове вибухнути, розірватися, але оте щось залишається сталим. Щось закипає, і все.
Я спускаюся схилом. Він досить крутий, і в мене немає іншого вибору, як збігти по ньому, таким самим способом і підіймаюся. Стежка стає рівною, і я пришвидшую крок. Тому що те, що довкола, мені хоч і схоже на всі ліси світу, перестало бути незнайомим.
Іду хвилин п’ять і раптом бачу його. У мене був один шанс із тисячі його знайти, але оце маленьке диво мене не вражає.
Переді мною — велика тополя. Цвях, уже повністю іржавий, забито десь на висоті одного метра над землею.
Десь, як зріст восьмирічної дитини. Я повертаю голову до голого осіннього лісу, в напрямку, що вказує цвях. Починаю рухатися серед дерев і мертвих гілок.
Однак невдовзі зупиняюся. Мене охоплює глуха тривога, без попередження, без усякого переходу. Та я хочу йти далі. Десь там, поміж деревами, ховається частина мене, яку я нарешті знайду. І чого я чекаю замість того, щоб іти?
Я не можу йти туди сам. Мені потрібен мій пасажир, той, хто мною керуватиме.
Ця раптова впевненість така сміховинна, що мені хочеться засміятися, але жоден звук не вилітає з мого пересохлого рота, бо тривога перейшла у страх, страх нечіткий, але підступний, який проникає в кінцівки й ковзає...
Який повзе...
...по моїх ногах...
Я нахиляю голову. Посеред пожухлого листя, у мене між черевиками звивається вуж, вистромляючи свого роздвоєного паскудного язика.
Я видаю короткий крик, відскакую назад і біжу стежкою, повертаючись по власних слідах. Задиханий від бігу, я втратив глузд через, і сам не знаю, якусь ірраціональну загрозу. Збігаю по схилу, ледве не падаю, підіймаюся з іншого боку й за хвилину минаю панно «КІНЕЦЬ» і вибігаю на вулицю Рівнинну.