Спершись об капот машини, віддихуюсь. Я так не бігав, мабуть, років з п’ятнадцяти! Обертаюся до мирного спокійного лісу. Що зі мною було? З чого така паніка? Через одного простого вужа! А що вужу робити в лісі посеред листопада?
Роздивляюся далі дерева й стежку. Сьогодні я довідався, що цей ліс пов’язаний із моїм забутим дитинством. Дитинством, яке потроху проявляється в моїх снах. І саме в той момент, коли в моєму житті з’являється Алекс. Точніше: знову з’являється в моєму житті.
Якщо Алекс зробив внесок у запуск цього несвідомого розумового процесу, то він потрібен, щоб продовжити мої пошуки. Без нього я не просунуся вперед.
А така безвихідь видається мені неприйнятною.
Я тру чоло. Я все ж не підбиратиму Алекса на трасі! Це ж убивця, Небеса свідки! Та я впевнений, що він мене не вбиватиме. Не мене. Він — мій пасажир. А пасажиру потрібен його водій. Це смішно, в цьому немає жодної логіки, та я в цьому глибоко переконаний.
Я заплющую очі. Не має сенсу довше розігрувати комедію. Я знаю, що це нерозумно й безвідповідально, але не попереджатиму поліціянтів. У будь-якому разі не тепер. Я мушу зустрітися з Алексом.
Востаннє.
Після цього, так, я піду до фліків.
Опісля.
П’ятниця.
Після заняття обідаю в департаменті, але майже не спілкуюся з колегами. Я занадто знервований. Ледве помічаю збентежену через мою поведінку Марі-Елен.
О тринадцятій нуль п’ять, доки машина виїжджає на двадцяту трасу, намагаюся не передбачувати те, що станеться за кілька хвилин, але моя нервозність анітрохи не зменшується. Коли під’їжджаю до панно, що попереджає про наступний з’їзд на Сен-Ожен, кажу собі, що його там може й не бути, що інша автівка забрала його переді мною. Від такої можливості, що тішила мене минулого тижня, тепер тривожно стискається в горлі.
Та ні, он він, великий палець, виставлений на рівні стегна.
Спантеличений здоровим глуздом, я готуюся надати ходу, та замість того, щоб тиснути на педаль, нога самостійно підіймається над нею і машина починає стишуватися. Зупинившись на обочині, дивлюся в дзеркало заднього огляду. Автостопер неспішно наближається. Я заплющую очі. Чую, як відчиняються дверцята, а потім закриваються. Нарешті задоволений голос мого пасажира:
— Що, Фірміне, була невеличка відпустка без попередження?
Приємний веселий голос. Як він мені подобається.
Як він мені подобався.
Розплющую очі. Алекс сидить на пасажирському місці, посміхається. Та його серйозний погляд виказує мені — він зрозумів, що відбувається. Моя нервозність одразу підскакує на багато рівнів.
— Алексе...
— По дорозі.
Ще не пізно крикнути йому, щоб забирався геть.
Я запускаю двигун.
Досить довго їдемо мовчки. Все це видається мені нереальним. Навіть дорога попереду скидається на нескінченну гіпнотичну стрічку.
І раптом рівним голосом я промовляю:
— Ти вбив їх, так?
Якусь мить він нічого не відповідає, а я не наважуюся глянути на нього. Він нарешті повільно відповідає:
— Дивно, але, здається, ти мене взяв зовсім не для того, щоб дізнатися саме це...
Знову мовчання. Я довго облизую губи, наче хочу позбавитися чогось липкого, перш ніж видавити:
— Ми знаємо один одного.
— Це питання чи твердження?
І тут моя нервозність повністю зникає, я — як той хворий, що дізнався, що його хвороба не така й страшна, і вже може спокійно слухати пояснення лікаря.
— Нам було по скільки років, коли ми познайомилися?
Я знаю відповідь, та хочу почути від нього. Він не відповідає.
— Нам було по скільки років, Алексе?
Я відчуваю на собі його погляд, і він тоді каже:
— Ти справді не пам’ятаєш?
— Я забув вісім перших років свого життя. Дурнуватий удар головою.
— Удар головою!
Він сміється. Я врешті дивлюся на нього. Він повільно гладить шию, а тоді шепоче:
— Непогане пояснення...
— Ти на що натякаєш?
Він показує на панно, яке минаємо: «Сен-Назер, 1 км».
— Повертаємося до гаража, — каже він.
— Що?
— Якщо хочеш про все дізнатися, повертаємося туди.
— Ти не в тій ситуації, щоб наказувати! Ти мені негайно розкажеш усе, що я хочу знати, а якщо ні, то я про все повідомлю поліцію!
Я відразу жалкую про таку необачну реакцію: чи я забув, що цей чоловік — убивця?