Убивця, якого я цього разу добровільно посадив у машину, знаючи про все...
Проте голос Алекса спокійний і впевнений:
— Якби ти справді хотів повідомити поліцію, ти б уже це зробив.
Якусь мить ми дивимось один на одного. Він не відводить свій похмурий погляд.
— Думай швидко, бо проминемо.
З’їзд на Сен-Назер зовсім поруч. У голові швидко прокручуються думки. Я все ж не повертатимуся туди, я ж не аж так втратив розум! Та я знаю, я відчуваю, що Алекс мені нічого не скаже, якщо ми туди не повернемося.
В останню мить я повертаю кермо і з’їжджаю, зціпивши зуби.
Мовчимо аж до світлофора, що блимає. Я надто стривожений своїми діями, тим, як вчиняю. Зачекай, Алексе, зачекай трішки! Коли ти скажеш мені все, що я хочу знати, я покваплюся завітати до першого ж відділку поліції, і тебе арештують ще до кінця дня!
Бо Алекс нічого мені не вдіє! Я знаю, я відчуваю.
На світлофорі зупиняюсь і намагаюся достукатись до розуму свого пасажира: повертатися в той гараж — небезпечно. Алекс каже, що я псую собі кров без причини. Гараж у глушині, дорогою майже не їздять машини, найближча ферма — за пів кілометра...
— Але чому ти хочеш туди? Чому ти...
— У гараж, Етьєне, — незворушно перебиває він мене.
— Ну ти точно мені не вказуватимеш, що робити! — вкотре заперечую йому я.
Повільно, тоном упевненого у своїй правоті батька, він відповідає медовим голосом:
— О, так! Я казатиму тобі, що робити. Було саме так у наші вісім років, і не зміниться сьогодні.
Деякий час я мовчу.
— Тож я мав рацію... Ми дружили, коли нам було по вісім років... Ми разом гралися... У лісі, авжеж, Алексе? У лісі на вулиці Рівнинній...
Він дивиться перед собою.
— У гараж.
Кілька хвилин нічого не відбувається. Потім я повертаю на порожню дорогу.
Навіть серед білого дня дорога справляє неприємне враження. Так само порожня, як і посеред ночі. Всього дві ферми на три чи чотири кілометри. Немає жодної машини назустріч.
Під’їжджаємо до гаража. Вдень автомобільні каркаси довкола будинку не здаються такими загрозливими, як вночі. Заїжджаю на подвір’я й глушу двигун. Насправді гараж не викликає занепокоєння, він схожий на те, чим є насправді: депресивний барак, у якому продають старий брухт...
...у якому було вбито двох чоловіків, доки я чекав зовні.
А вбивця сидить поряд зі мною.
Господи, що мені тут робити? На які галери я найнявся?
— Гаразд, ходімо в гараж, — заявляє Алекс.
Я зітхаю. Він справді не сповна розуму, якщо думає, що я так і зроблю. Я відповідаю, що про це навіть не йдеться.
— Тож ти ні про що не дізнаєшся. Ніколи.
— Іди на*ер! Спитаю в батьків, вони все розкажуть!
— Твої батьки? А тобі не здається, якби вони хотіли розказати про мене, то вже б сказали? Їм більше подобається запевняти тебе, що якийсь удар головою призвів до того, що ти все забув! Їм так зручно, що ти нічого не пам’ятаєш! А ще вони не все знають, твої дорогі батьки! Їх не було з нами в лісі...
Він наближає до мене обличчя, і я не можу стриматися, щоб не відхилити своє. Коли він говорить, я бачу мерехтіння брекетів між його зубами.
— Тільки я можу допомогти тобі все пригадати, Етьєне, тільки я.
І він знову повторює цей дивний жест, який тепер викликає в мене переляк: ставить пальця спочатку собі на лоба, а потім мені. Жест, який знову провокує в моїй голові віддалений відгомін, наче спогад про спогад.
— А для чого заходити в гараж? — мляво протестую. — Для чого було сюди їхати? І чому... чому ти привів мене сюди того разу, того вечора? Чому?
— Чому, як думаєш? Чому тільки від самої поїздки цією дорогою ти почуваєшся зле? Чому в цьому бараці тебе так скрутило, що ти ледве не захворів?
Він зробив той очікуваний знак.
— У тебе ж закралися сумніви, що це місце якось пов’язане з нами...
— Ти про що?
— У гаражі, — терпеливо повторює він уже вкотре.
Я на мить заплющую очі. Він керує мною. Цей недолюдок керує мною, за моєї повної згоди.
Відступившись, я виходжу з машини.
Сьогодні не холодно на відміну від попередніх крижаних днів. Десь за двісті метрів за гаражем — ліс, він видається ближчим, ніж уночі. Збоку на бараці повісили панно «НА ПРОДАЖ» і меншим шрифтом — номер телефону. Я очікував побачити жовту стрічку на дверях, щось на зразок «НЕ ЗАХОДИТИ. ПОЛІЦІЙНЕ РОЗСЛІДУВАННЯ», але нічого схожого не бачу. Думаю, впродовж тижня фліки забрали все, що мали забрати, тобто нічого важливого.
Я стривожено обертаюся до Алекса. Він вийшов із машини й рукою вказує на двері гаража, наче каже: «Після вас, мосьє». Роблю кілька кроків, але нервово озираюся на гуркіт автомобіля на дорозі. Якраз встиг побачити машину, що промчала на великій швидкості. Чи запримітив нас водій? Чи розказуватиме він у селі, що бачив двох типів у гаражі Ляфонда, «ну, там, знаєте, де сталися тих два жахливих убивства»? Алекс кидає, наче прочитав мої думки: