— Якщо він нас побачив, то подумає, що ми клієнти Ляфонда, які ще не знають, що сталося, і тільки.
Незважаючи на те, що нервозність усе збільшується, я починаю рухатися до дверей, минаючи залишки двох автівок, старий велосипед, напівприхований бур’янами, і рештки старого мотоцикла. Намагаюся відчинити двері. Замкнено, як я й очікував. Не можу втриматися, щоб не зітхнути з полегшенням. Пояснюю ситуацію Алексу, той знизує плечима.
— Нічого, є ключ.
— Ключ?
Стоячи біля моєї машини й засунувши руки в кишені свого червоного анорака, він каже мені подивитися під пасажирським сидінням. Невпевнено, але заінтриговано, я повертаюся до автомобіля й заглядаю під сидіння: там знаходжу ключ у мастилі.
— То я поклав його туди того вечора, — пояснює Алекс. — Коли повернувся до машини, пам’ятаєш?
Я скептично дивлюся на нього. А він певний, що то правильний ключ? Він уважає, що так. Висів на цвяху, просто біля дверей.
— Для чого ти його забрав?
Він не відповідає, та мені й не потрібна відповідь: він знав, що ми повернемося сюди. Як і знав, що, прочитавши повідомлення в газетах, я все зрозумію. Як знав і те, що я не повідомлятиму поліцію. Як знав, що я знову підберу його на трасі.
Ти не можеш завадити собі взяти мене із собою, Етьєне. Я — твій пасажир, не забувай.
Я повертаюся до воріт гаража на ватних ногах. Ключ підходить. Двері відчиняються без будь-якого спротиву. У цю коротку мить я думаю, чи не втекти бува. А тоді заходжу.
Світло не горить, але того, що проникає через вікна, достатньо, щоб упізнати умеблювання. Та сама розібрана машина. Ті самі полиці, заставлені старими деталями. Той самий робочий стіл, та сама раковина.
Раковина, у якій Алекс мив руки, після того як...
Шукаю сліди насилля, але жодного не знаходжу. Проте на столі, на крані та ще в кількох місцях помічаю білий порошок, який, напевно, допоміг поліції взяти відбитки.
Питаю себе, де достеменно лежали обидва тіла, коли їх знайшли, але на відміну від того, що показують у фільмах, немає жодного силуету, намальованого крейдою на підлозі. Луї якось пояснював, що насправді такі речі робляться нечасто. Але серед плям від мастила дві темні плями здаються мені свіжішими від інших.
Я куйовджу собі чуприну. Для чого думати про такі моторошні речі?
Чую позад себе кроки й на секунду вирішую, що втрапив у грубо підготовлену пастку, що Алекс заманив мене сюди, щоб і мене тут убити. Швидко обертаюся. Та погляд мого нерухомого пасажира і його руки в кишенях мене заспокоюють. По-перше, він залишив двері відчиненими, чого ніколи не зробив би, якби хотів мене вбити.
Та він і не хоче мене вбивати, я це зрозумів уже деякий час тому! Він хоче... а чого він насправді хоче?
Ми якусь мить дивимося один на одного. В оточенні брухту, металу й бетону Алекс здається особливо похмурим. Він стоїть поруч із цією величезною закріпленою на землі лебідкою з отими двома довгими ланцюгами на підлозі.
— Чому ти їх убив, Алексе?
Хто підштовхує мене питати в нього про це? Я привіз його сюди, щоб більше дізнатися про своє дитинство, а не про його мотиви головоріза! А чи це запитання не таке вже й далеке від мого найпершого наміру...
Алекс так і не рухається, але, я певний, у його погляді можна прочитати задоволення.
— Щоб продовжити гру, Етьєне.
— Яку гру?
— Нашу гру.
Знову відлуння чогось у моїй голові. Лайно! Це вже не череп, а якась печера!
— У нас була своя гра, Етьєне. Схожа на ті, про які тобі розповідали студенти, на курсі... Та наша зайшла трішки далі. Не набагато, але далі.
Мої м’язи напружилися, аж бринять. Якщо поворухнуся — порву сухожилля.
— У кінці ми все ж зайшли... досить далеко, — каже він із легкою посмішкою.
Та посмішка миттєво зникає, і їй на зміну приходить зневажлива гримаса.
— Однак дорослі втрутилися, як завжди, і гра зупинилася. Відтоді я ніколи не грав у неї.
Його погляд на кілька секунд губиться в порожнечі, а коли падає на мене, в ньому палає таке саме задоволення, як і нещодавно.
— Коли ти сказав мені своє ім’я, тоді... Я не повірив! Через скільки років! Я не наважувався сказати тобі, хто я. Я хотів, щоб ти сам згадав.
Його голос стає твердішим, холеричним.
— Але твої батьки добре постаралися, скажімо так: ти насправді нічого не пам’ятаєш. Вони зробили все, щоб я зник із твоєї пам’яті, і їм вдалося. Восьмирічна дитина добре піддається впливу, еге ж?